Глава 32

Ранок у таборі видався неприродно тихим. Сонце поволі піднімалося над хребтами скель, золоті відблиски падали на камінь, але замість звичних розмов, шелесту кроків чи дитячих криків стояла насторожена тиша. Айліс, Ліодар та Кірвен вирішили тут залишитись ще трохи, адже вони мали дізнатись більше від зрадника. Від цього могло залежати їх життя. І дівчина має бути готовою. 

Вигнанці сиділи невеликими групами, перешіптуючись, і кожен зиркав на іншого з підозрою. Викриття Келора лишило в серцях рану, яка тепер роз’ятрювалась ще більше. Здавалося, кожен очікував, що поруч із ним може виявитися новий шпигун.

Айліс відчувала, як повітря навколо важчає — ніби самі скелі чекали вибуху. Тіні від кам’яних брил лежали гострими лініями на піску, і в цих тінях було щось загрозливе. Вона сиділа біля вогнища й відчувала, як кристал у її долоні тьмяно пульсує, ніби реагує на загальну напругу.

Старійшина, суворий чоловік із густою сивою бородою, сидів біля найбільшого намету. Його погляд залишався спокійним, але всередині він горів — це було видно по тому, як стискалися його пальці на посохові. Люди звикли слухати його, та після нічної події віра у його силу похитнулася. Вони пам’ятали, як Келор роками жив поруч із ними, а старійшини не відчули підступу. І ті, хто досі тримався стримано, тепер починали шукати відповідей і вимагати змін.

Арден, гарячий і впертий юнак, що завжди дивився на Кірвена з ворожістю, тепер став голосом багатьох. Він піднявся серед табору, тримаючи спис, і його голос пролунав над головами, різкий і несамовитий.

— Скільки ще ми будемо ховатися? Скільки ще довірятимемо тим, хто не зміг відрізнити ворога від брата? – не вгавав він. – Келор жив між нами, їв наш хліб, сидів біля нашого вогню! А старійшини нічого не зробили!

Між вигнанцями прокотилася хвиля згоди. Хтось вигукнув: «Правда!» — інші підхопили. Очі, змучені голодом і страхом, тепер спалахнули гнівом. Айліс бачила, як люди, які ще вчора боялися навіть підняти голос, тепер чіплялися за крик Ардена, наче за порятунок. Старійшина підняв руку, намагаючись повернути порядок.

— Ми виживали тому, що діяли обережно. Кожен крок зважували, щоб не стати жертвами ксаларі, - сказав той. – Якщо почнемо діяти поспіхом, усі загинемо.

— Ми й так гинемо! — крикнула жінка з першого ряду, закутана у подертий плащ. Її очі блищали сльозами. — Наші діти голодні, наші чоловіки падають від виснаження. Скільки ще?

Гнів зростав, і Айліс відчувала його, як хвилю, що піднімається й от-от накриє всіх. Кірвен стояв збоку, спостерігаючи, і його обличчя було застиглим, майже байдужим, але в очах спалахували іскри. Ліодар нахилився до Айліс і прошепотів.

— Це не зупинити, - сказав він. –  Вогонь уже розгорівся.

— Досить жити в тіні! Ми — люди! Нам не личить ховатися, як пацюки серед скель! – продовжував Арден. –  Прийшов час діяти, час битися, навіть якщо загинемо!

Цей крик розірвав повітря. Люди підхопили його. Хтось витягнув старий меч, хтось підняв камінь. Почалося. Айліс відчула, як серце стиснулося. Вона бачила, як старійшини намагаються втримати натовп, але їхні голоси губилися серед криків. Люди кидали докори, звинувачення, їхні очі палахкотіли гнівом і відчаєм.

І тоді все вибухнуло. Один із молодиків кинув спис у бік намету старійшини. Він ударив у землю, але цього було достатньо. Почалася бійка. Люди вдарили одне одного, зброя блиснула на сонці, крики дітей злилися з риком чоловіків. Хтось збив старця з ніг, жінка закричала, намагаючись прикрити дитину від випадкового удару. Кірвен миттєво висмикнув меч і встав перед Айліс. Його голос різонув повітря.

— Стійте! – крикнув він. –  Ви ж знищите самі себе!

Але їх уже було не зупинити. Старійшини підняли посохи, захищаючись закляттями, однак вони були старі й слабкі, їхні сили давно виснажені. Молоді воїни рвалися вперед, і земля забарвилася першими краплями крові.

Айліс стояла, стискаючи кристал у руці, й відчувала, як його пульсування зливається з її серцем. Вона знала: якщо нічого не зробити, табір перетвориться на могилу. Вона підняла руки, і тіні між скелями заворушилися, відштовхуючи тих, хто кинувся на старійшин. Люди завмерли на мить, здивовані її силою.

— Ви воюєте не з ворогом! — закричала вона. — Ви рвете одне одного, коли справжні вороги сміються з-за дюн!

Її голос зупинив декого, але не всіх. У глибині табору вже палало вогнище, перевернутий намет горів, і дим затьмарював небо. Арден стояв попереду, його очі палали.

— Тоді веди нас, Розколота! — вигукнув він. — Ти кажеш, що ми воюємо не з тим ворогом? То покажи нам справжнього! Веди нас у бій, або не заважай!

У цю мить Айліс зрозуміла: повстання не зупинити. Його можна лише очолити, щоб хаос не перетворився на безглузду різанину. Вона вдихнула, відчула в собі силу кристала й кивнула.

— Добре, — сказала вона. — Якщо хочете битися — ми битимемося. Але не проти себе. Ми піднімемося проти тих, хто зробив нас вигнанцями. Проти ксаларі.

Люди вибухнули згодою. Крики змінилися на бойові вигуки, зброя знову здійнялася, але тепер у спільному напрямку. Та не встигли вони оговтатись, як на табір напали. Келор таки привів сюди ворогів. І це змогло об’єднати усіх в спільній проблемі.

Бій був жорстоким і кривавим. Вигнанці кидалися вперед з відчаєм, мов люди, яким уже нічого втрачати. Їхні крики били по небу, відбивалися луною серед скель. Айліс стояла серед бою, її кристал пульсував у такт ударам серця. Вона спрямовувала тіні й світло, захищала тих, хто падав, і відчувала, як її сила росте. Вона бачила, як юнак із табору закрив собою сестру, отримавши удар у плече. Як стара жінка, яка ще вчора ледь ходила, схопила камінь і кинулася на ворога.

Кірвен був поруч, його меч розсікав ворогів, і кожен його рух був точним, холодним, мов смерть. Ліодар піднімав закляття, лікував поранених навіть серед бою, його руки світилися м’яким золотим світлом, але він бліднув із кожною хвилиною. Коли сонце схилилося до заходу, вигнанці стояли серед поля, де ще годину тому кипіла битва. Вони перемогли. Ксаларі відступили, залишивши тіла й кров на піску.