Глава 30

Сонце пекло безжально, і від його вогню пустеля здавалась нескінченною. Небо, розпечене й безжиттєве, тиснуло згори, і жодна хмарина не рятувала від цього нестерпного жару. Пісок розігрівся настільки, що хвилями тремтів у повітрі, змінюючи обриси пагорбів, роблячи світ примарним і нестійким. Час втрачав своє значення: день розтягувався у вічність, а кроки ставали каральним ритуалом, який не можна було припинити.

Айліс, Кірвен і Ліодар йшли вперед, залишаючи за собою довгі сліди. Шлях був довгим, і ніхто насправді навіть не знав, що їх очікує там. Та це був єдиний варіант. Вітер швидко засипав їх, ховаючи дорогу назад, але цього разу це не мало значення. Вони знали, що їх переслідують, і що будь-які хитрощі лише відкладуть неминуче. Серце Айліс відчувало: небезпека вже поруч. Її кристал у долоні час від часу тьмяно пульсував, немов нагадуючи, що чужі очі спостерігають за ними навіть крізь спеку й марево.

Ліодар ще з ранку насторожився. Його досвід мандрівника підказував: у цьому безкрайньому морі піску вони не самі. Тіні надто довго тягнулися позаду, а коли вони зупинялися на перепочинок, він чув відлуння кроків, які не належали їхнім ногам. Він кілька разів озирнувся, та побачив лише нескінченні бархани. Проте інстинкт не обманював.

Кірвен ішов мовчки. Його темні очі звужувалися від сонця, та погляд залишався пильним. Його рука постійно лежала на руків’ї клинка, готова до будь-якого ривка. Навіть тут, де кожен подих обпікав легені, він рухався впевнено, мов тінь, що ніколи не втрачає сили.

Айліс же відчувала в собі наростаючу тривогу. Вона йшла й боролася із власним тілом, яке вимагало відпочинку, але ще більше з душею, яка чула глухі відлуння ненависті десь позаду. Її сни, сповнені криків, тепер накладалися на реальність. Вона знала: це не примари. Вони вже тут.

І ось, коли сонце піднялося в зеніті, переслідувачі дали про себе знати. Спершу — крики. Різкі, хрипкі, що долинали з-за дюн і змушували повітря вібрувати. Потім — гуркіт копит, хоч у пустелі не було коней. Це звучало, немов самі піски відгукувалися на чужу ходу. І зрештою з марева виринули постаті, здіймаючи хмари пилу.

Ксаларі-мисливці.

Айліс затамувала подих. Вона одразу впізнала їх. Це можуть бути ті самі, від яких її батько рятував її ще немовлям. Їхні обличчя були сховані під чорними пов’язками, очі світилися мертвотним світлом, а клинки блищали в руках, немов отруйні жала скорпіонів. Їх було багато, і всі вони рухалися з однією метою — вбити.

— Вони знайшли нас, — прошепотів Ліодар, стискаючи свій посох так, що пальці збіліли. — Їх не менше десятка.

— Десятка вистачить, щоб розірвати нас, — холодно відповів Кірвен. Його голос відлунював серед барханів, ніби сам пісок його підхопив. — Але хай спробують.

Він відступив ближче до Айліс, ставши між нею й ворогами. Його плечі напружилися, тінь витягнулася й розлилася по піску. У цю мить він був схожий на живий мур. Айліс відчула, як серце шалено калатає, але знала: втекти неможливо. Їхні шляхи перетнулися, і тепер бій був неминучим.

Перша атака прийшла раптово. Чорні постаті вирвалися з-за барханів, клинки блиснули, і пустеля ожила від крику. Кірвен кинувся вперед, його меч засяяв темним сяйвом, і двоє ворогів відлетіли назад, врізавшись у пісок. Їхні тіла залишили на поверхні чорні відбитки тіні.

Ліодар підняв руки, і повітря навколо спалахнуло іскрами. Його закляття перетворилося на бар’єр, відбиваючи стріли, що сипалися на них із далини. Крики іскрами розривали повітря, а їхні вороги насідали хвиля за хвилею.

Айліс стояла, притискаючи кристал до грудей. Її сила виривалася назовні, як буря, замкнена в скляній кулі. Вона відчувала, як її серце шалено б’ється, як кров палає в жилах. Вона чула думки ворогів. “Розколота! Скверна! Знищити!” Вони били по її свідомості, як молоти, намагаючись зламати її волю.

Айліс похитнулася. На мить здалося, що темрява переможе. Та раптом вона відчула руку Кірвена на своєму плечі. Його дотик був твердим, як камінь, міцним, як сама тінь.

— Дихай, — сказав він низько, так, щоб чула тільки вона. — Ти сильніша за них.

Цього було достатньо. Айліс підняла голову, глибоко вдихнула розпечене повітря й розкрила долоню. Кристал у її руці спалахнув світлом і темрявою водночас. Це сяйво було схоже на серце світу, що б’ється в двох ритмах.

Нападники закричали. Двоє з них кинулися вперед, але земля під ногами раптом розверзлася. Пісок утворив чорну пащу, і їхні тіла зникли в проваллі. Над поверхнею здійнявся стовп пилу. Інші відскочили, злякано озираючись.

Ліодар проказував нові закляття, відкидаючи ворогів хвилями повітря, та вони не зупинялися. Їхнє кільце стискалося, немов пастка. Вони були, як зграя хижаків, що відчули кров. Айліс заплющила очі. Її серце відгукнулося єдиним ритмом. Там звучав і голос Кірвена, і її власний. Вона стала частиною пустелі, сонця й піску.

Земля затремтіла, пісок здійнявся бурею. Тіні проросли з-під землі, обплітаючи ворогів, збиваючи з ніг. Крики заглушив рев стихії. Ксаларі намагалися чинити опір, але їхні обличчя вже скривилися від страху. Вони відступали, падаючи, ковзаючи по піску, залишаючи зброю позаду.

Айліс відкрила очі. В її погляді горіло світло й тінь. Кристал у руках пульсував, наче серце. Вона крикнула, і цей крик став останнім ударом. Хвиля енергії піднялася й накрила ворогів, відкинувши їх далеко за дюни. Їхні постаті розчинилися в мареві, немов сам пісок проковтнув їх.

Тиша настала раптово. Вітер стих. Пісок упав додолу. Айліс стояла, важко дихаючи, відчуваючи, як тіло тремтить після вибуху сили. Вона хиталася, та Кірвен підхопив її й міцно обійняв. Його руки тримали її, немов боялися відпустити.

Ксаларі відступили. Але Айліс відчувала: це була лише перша сутичка. Попереду чекають ще більші битви, і кожна з них вимагатиме від неї більше, ніж вона уявляла. Пустеля ще довго відлунювала в пам’яті гуркотом копит, криками та свистом клинків. Навіть коли переслідувачі зникли за дюнами, у повітрі все ще відчувалася напруга, наче сама земля пам’ятала кров і силу, пролиту й вивільнену тут. Гарячий пісок хрустів під ногами, кожен крок давався дедалі важче, а в очах миготіли примари марева.