Глава 28

Ніч опустилася важким шатром на долину, коли вони залишили вежу позаду. Повітря здавалося густим, холодним і нерухомим, мов вода, що повільно затягує у глибину, позбавляючи будь-якого руху. Айліс ішла попереду, тримаючи в долоні чорний кристал, який світився слабким, майже хворобливим світлом, неначе в ньому жевріла остання іскра, відлуння її батька, що віддав себе заради її життя. Кожен крок луною віддавався тягарем у грудях, і чим далі вони відходили від вежі, тим відчутніше наростала напруга всередині неї.

Відкриття, зроблене кілька годин тому, не залишало її в спокої, але ще сильніше терзало інше — відчуття, що сила, яку вона несла, розростається всередині, стає дикою, непередбачуваною, некерованою. Айліс слідувала згідно з картою, а Кірвен та Ліодар стали її підтримкою. Ксаларі став для неї не просто другом, він завжди був поруч. І дівчина відчувала, як її серце завмирає від одного його погляду.

Айліс вже кілька разів ловила себе на тому, що тіні ковзають слідом за нею самі по собі, реагуючи не на волю, а на найменший порух думки. Вдень, коли вони зупинялися на перепочинок, сталося ще страшніше: варто було їй торкнутися глиняного глечика з водою, як рідина спалахнула срібним сяйвом і піднялася над краями посудини, наче намагалася вирватися з її рук. Ліодар намагався пояснити це впливом кристала, поєднанням її природи і спадку, але навіть він виглядав непевним і стурбованим.

Того вечора вони зупинилися на невеличкій галявині серед темного лісу. Вогонь потріскував, відкидаючи різкі червоні сполохи на стовбури дерев, які здавалися мовчазними сторожами, що стежать за кожним їхнім рухом. Кірвен сидів мовчки, відвернувшись убік, його обличчя ледь освітлювалося відблисками полум’я. Ліодар розклав на колінах книги й щось вивчав, водночас пильно спостерігаючи за Айліс. А вона сиділа трохи осторонь, зігнувшись, обійнявши коліна руками, намагаючись сховатися від світу й від самої себе.

У голові крутилися уривки батькових слів, які тепер звучали голосніше за будь-які голоси живих: «Ти — міст. У тобі живе і світло, і тінь». Вона відчувала їхню силу, але водночас — страх, що цей міст одного дня зламається й розсиплеться під її вагою. Що станеться тоді? Що, якщо вона втратить контроль і перетвориться не на ту, хто захищає, а на ту, хто руйнує? Усе всередині наповнювалося сумнівами й панікою.

Сни теж не давали спокою. Щоночі вона бачила одне й те саме: руїни, що простягалися до горизонту, чорний попіл, який засипав землю, і себе посеред цього пекла. Її руки світилися темним вогнем, у жилах пульсувала невтримна магія, а довкола лежали бездиханні тіла тих, кого вона колись намагалася врятувати. Вона чула голоси, що шепотіли з темряви: «Ти не врятуєш. Ти знищиш. У тобі прокляття, не дар». І щоразу вона прокидалася з криком, серце виривалося з грудей, земля навколо тремтіла, а повітря було важким від залишків тієї сили, яку вона несвідомо вивільняла.

— Ти не спиш, — раптом озвався Ліодар, піднісши очі від книги.

Його голос був тихим, але в ньому звучала уважність, що змушувала її здригнутися. Айліс похитала головою, не зводячи погляду з кристала в руках.

— У мені… щось росте, — прошепотіла вона, ледве знаходячи сили вимовити. — І я не знаю, чи зможу це втримати.

Ліодар закрив книгу й поклав її поруч. Його очі залишалися спокійними, та в їхній глибині було видно серйозність, яка не допускала легковажності.

— Сила завжди шукає виходу, — промовив він. — Вона не зло і не добро сама по собі, поки нею не керує серце. Ти боїшся, що втратиш контроль. Це правильно. Але страх не повинен стати твоїм господарем.

Її серце стиснулося від цих слів, але розум відштовхував їх, як чужу правду. Вона хотіла вірити, що зможе тримати баланс, та щоразу, як тіні оживали довкола неї, вона відчувала не впевненість, а лише паніку. Кристал у руках пульсував, відповідаючи на кожну її емоцію, і це лякало більше за все. Кірвен, який досі мовчав, нарешті озвався, не відводячи погляду від вогню.

— Якщо ти боїшся, значить ми уже на півдорозі до поразки, - сказав він. –  Ксаларі ніколи не сумніваються. Вони беруть силу й користуються нею. Сумніви роблять слабким.

Його слова були різкими, наче удар, але водночас у них звучала неприємна правда. Айліс опустила погляд, намагаючись сховати власні думки. Чому його слова так сильно впливали на дівчину?

— А якщо… якщо я перетворюся на чудовисько? — її голос тремтів, як натягнута струна. — Якщо одного дня я підніму руку не на ворогів, а на вас?

Мовчанка розтягнулася. Лише потріскування вогню й нічні крики сови розривали її. Вона боялась, що темна частина душі захопить усі думки. Потім Кірвен підвів на неї очі.

— Тоді я прийму смерть від твоїх рук, - посміхнувся він. – Адже я ніколи вже не зможу протистояти тобі. Навіть якщо від цього буде залежати доля всього світу.

Її тіло здригнулося, але в цих словах була не жорстокість, а твердість. І дивно, це принесло їй полегшення. Вона знала: якщо втратить себе, Кірвен буде поруч з нею. Він не дозволить їй перетворитися на зброю хаосу.

Ніч тягнулася повільно, холодна й тривожна. Айліс лежала біля згасаючого вогню, прислухаючись до шелесту лісу. Здавалося, що в темряві ворушаться не просто тіні дерев — це були її власні тіні, що ожили й шепотіли їй, манили, обіцяли силу без обмежень. У її голові зливалися голоси, відлуння снів, батьківські слова й власні страхи, утворюючи хаотичний хор.

Раптом кристал у її руках ожив. Він запульсував різким ритмом, і з його глибини вирвалися темні нитки, що почали оповивати її пальці, стискаючи їх, мов кайдани. Вона відчула, як сила проривається крізь шкіру, як серце починає битися в двох ритмах, але тепер — хаотично, болісно, рвучко.

Айліс скрикнула й випустила кристал. Земля під її ногами здригнулася, повітря стало важким, а вогонь у вогнищі зненацька виріс у кілька разів, вирвався язиками до неба, засвітивши галявину. Ліодар кинувся до неї, проказуючи захисні закляття. Кірвен рвонувся вперед, підняв зброю, готовий до будь-якого нападу, ніби вже передчував неминуче. Але хлопець ще й закрив собою Айліс, намагаючись врятувати дівчину від будь-якої загрози.