Глава 26

Нічна дорога крізь ліс вела все далі від столиці, від натовпу, що зустрів її страхом. Але Айліс не знаходила спокою. Її кристал світився все яскравіше щоночі, неначе кликав у місце, яке чекало саме на неї. Той вогонь не гаснув навіть тоді, коли вона ховала його під плащем, і світло пробивалося крізь тканину, наче не бажало бути прихованим. Воно кликало, і кожен удар серця відгукувався болем у скронях, немов сама земля шепотіла: «швидше».

Дорога, якою вони йшли, звужувалася, стежка петляла між скелями, а сосни здіймалися такими велетнями, що їхні крони торкалися хмар. Вітер приносив запах сирої кори, гнилої хвої і ще чогось важкого, ніби тут давно не ступала людська нога. Вигнанці, які приставали до них останніми днями, йшли мовчки, втомлено переставляючи ноги. Кожен із них відчував: вони наближалися до чогось, чого краще було б уникати. Але жоден не наважився піти, бо їх тепер тримала надія — і страх перед тією, хто йшла попереду з сяйвом на грудях. У всіх була одна мета – дійти до міста.

На третій день мандрів, коли туман стелився над землею, вони вийшли до ущелини, де каміння зімкнулося, наче зуби гігантського звіра. Скелі здіймалися чорними стінами, вкритими мохом і лишайником, а вузький прохід здавався пащею, готовою проковтнути кожного, хто насмілиться увійти. Айліс зупинилася, і їй не потрібно було нічого пояснювати — вона вже знала: саме тут.

Усередині ущелини пахло вогкістю і старим пилом. Кам’яні арки здіймалися над головами, але жодна не була зроблена руками людей. Вони виглядали так, наче виросли самі з надр землі, а потім хтось — не людина — обробив їх і вкрив знаками. Символи, вирізані на стінах, світилися ледь помітним сяйвом, відгукуючись на кристал, який пульсував на її грудях. Айліс торкнулася холодного каменю пальцями — і символ під ними заворушився, наче живий, відповівши теплом. Ліодар упізнав кілька знаків і, схилившись ближче, провів по них рукою.

— Це мова айріанів, — сказав він повільно, ніби сам не вірив словам. — Але спотворена. Переплетена з рунами ксаларі. Це… неможливо. Два народи, які ненавиділи одне одного. Їхні системи письма ніколи не зливалися.

— Неможливе — це друге ім’я нашої Розколотої, — кинув він і зиркнув на Айліс. – Мав би вже звикнути до цього.

Ліодар зиркнув на хлопця, проте нічого не сказав. Айліс відчула, як кристал на грудях нагрівся, і зробила крок уперед. Важкі двері в глибині ущелини, гладкі й чорні, розчахнулися самі, без звуку, лише під тиском її присутності. Усередині розкинувся зал, який перехопив подих у всіх.

Височезні стіни тонули в темряві, ряди полиць із чорного каменю здіймалися вгору, втрачаючись у тіні. На полицях лежали сувої, книги в металевих обкладинках, кристалічні таблички, що мерехтіли відблисками власного світла. Вогні, сховані у виїмках стін, спалахнули самі собою, мовби визнаючи її прихід. Тепер вигнанці стояли остовпівши, перехрещувалися або ховали обличчя в долонях — вони не бачили нічого подібного ніколи.

Це була Таємна бібліотека, схована від усіх світів.

Айліс підійшла до першої полиці й торкнулася сувою. Шкіра була настільки стара, що, здавалося, розсиплеться від подиху. Але літери на ній світилися самі собою, вплітаючись у її свідомість. Вона читала — і кожне слово западало в душу, як камінь у воду. Це було Пророцтво Сердець.

«Коли світи зійдуться, і світло з темрявою зіллються в єдине, з’явиться Та, що носить Серце. Її кров — від двох народів, її душа — розколота. Вона стане мостом між світами або їхнім руйнівником. І від неї залежить доля всіх».

Слова обпікали свідомість. Вона бачила перед очима обличчя — ворогів, що полювали на неї, і тих, хто йшов за нею. Відчувала удари серця, які співпадали з пульсом кристала. Усі страхи, усі втечі, усі битви — усе сходилося в цьому одному рядку. Вона зрозуміла: її сила — не випадковість, не прокляття, а ланка в ланцюгу, що тягнеться з давнини. Кірвен стояв поруч, його очі світилися темним вогнем.

— Отже, ось хто ти насправді, — прошепотів він. — Не просто дівчина з кристалом. Ти — та, кого бояться навіть боги.

— Ні, — відповіла вона, голос тремтів, але в ньому була твердість. — Я досі не знаю всього про себе. 

Ліодар підійшов ближче, його обличчя було серйозним, але сповненим поваги. Здавалось в один момент чоловік ніби скинув з себе тягар.

— Пророцтво каже про зміну долі світів, — його голос лунав, як відлуння. — Якщо ти зможеш поєднати у собі обидві стихії, світло і тінь, ти принесеш мир. Але якщо підеш за страхом… настане кінець.

Айліс відчула, як кристал нагрівся, вібруючи в унісон із її серцем. Усередині вирувала буря — страх, злість, але й сила. Вона бачила перед собою дві дороги: одну, що вела в морок руйнації, іншу — в сліпуче світло, яке могло осліпити так само, як і врятувати. Вона розуміла: відтепер немає дороги назад. Уся її подорож лише готувала до цього моменту.

Вона підняла голову, її очі світилися власним світлом. Не так давно вона була вигнанцем у власному селі. Ніхто не хотів прийняти її. Проте тепер все змінилось. І саме дівчина має врятувати інших.

— Якщо від мене залежить майбутнє, я зроблю все, аби воно не стало руїною, - врешті сказала Айліс.

У бібліотеці запанувала тиша. Навіть вигнанці не наважувалися видихнути. Здавалося, що самі книги й кристалічні таблички схилилися перед її рішенням. А кристал на грудях уперше засяяв так яскраво, що освітлив увесь зал. Сяйво пробилося в найтемніші кути, і на мить навіть Кірвен прикрив очі долонею.

Ліодар схилив голову, ніби благословляючи її вибір. Вигнанці, один за одним, опустилися на коліна, і навіть ті, хто ще вчора не довіряв їй, тепер бачили: перед ними стоїть та, хто несе не лише силу, а й долю. Її шлях тільки починався. Але тепер він мав справжній сенс.