Глава 25

Дорога до столиці була довгою, і кожен крок вів їх глибше в серце людських земель. Гори лишалися позаду, хвилі моря шепотіли далекими снами, і перед ними відкривалася рівнина, по якій розливалася дорога з білого каменю. Вона тягнулася вперед, мов жила, що живила саме серце імперії, сяюче вогнями й силою.

Айліс ішла попереду, і чим ближче вони підходили, тим сильніше кристал на її грудях відгукувався на наближення — пульсував теплом і світлом, ніби всередині міста була прихована істина, що давно чекала її. Кірвен крокував поруч — його тіні вороже сприймали відкрите небо, але він зберігав байдужий вираз обличчя, наче не хотів показати, що йому некомфортно. Ліодар ішов трохи позаду, як завжди уважний, його погляд раз по раз ковзав по кущах, по небу, по дорозі, наче він шукав передвісників небезпеки, які могли чекати в засідці.

Столиця виросла на обрії спершу, як марево, а тоді розкрилася у всій величі. Сотні веж здіймалися у небо, з’єднані між собою арками й мостами, по яких текли потоки світла. Мури, обкладені білим каменем, виблискували під сонцем так, що боліло дивитися, а брами сяяли наче зі срібла. Над містом плавали великі кулі сяйва, що оберталися повільно, наче зорі, й освітлювали вулиці навіть у найтемнішу ніч. Десь углибині вже чувся гул ринків, відлуння музики, запахи — свіжоспеченого хліба, прянощів, жареного м’яса й диму, який не лякав, а нагадував про людську втіху й достаток.

— От вам і людська велич, — пробурмотів Кірвен, скрививши губи. — Камінь на камені, ілюзія могутності. Варто прибрати магію — і вся ця краса розсиплеться.

— Не недооцінюй нас, — тихо заперечив Ліодар. — Люди слабкі, коли кожен сам за себе. Але коли ми об’єднуємось, то стаємо силою, з якою варто рахуватися. Це робить небезпечними навіть для нас самих.

Айліс не відповіла. Вона вдивлялася в місто, і її серце билося то швидше, то повільніше. Вона відчувала себе малою перед величчю столиці й водночас знала, що саме тут може знайти відповіді на питання, які палили її душу. Але в тому ж сяйві ховалася й загроза: бо саме тут її могли відкинути або знищити.

Коли вони підійшли до брами, варта перегородила шлях. Солдати в броні стояли непорушно, списами утворивши загрозливу лінію. Один із них, старший, суворо оглянув подорожніх.

— Імена, - сказав той. –  Мета прибуття.

— Ми лише мандрівники, — спокійно відповів Ліодар. — Шукаємо притулку на ніч і їжі. Я маг, мене звати Ліодар. А це айріанка Айліс та ксаларі Кірвен. Ми не зашкодимо.

Солдати довго вдивлялися в Айліс. Навіть під тканиною її кристал світився м’яким полиском. Нарешті старший махнув рукою, і брама, скрипнувши, відчинилася. І всередині їх одразу накрив світ. Вулиці кипіли життям: торговці вигукували ціни, змагалися голосами, діти бігали між рядами, сміх змішувався з лайкою, коні ржали, тачанки гуркотіли бруківкою.

Маги стояли біля лавок і пропонували амулети, які світилися різними кольорами, підсовували обереги, що начебто відганяють зло. На центральній площі здіймався фонтан, і вода в ньому піднімалася спіраллю, перетворюючись на форми драконів, птахів, казкових квітів, які розсипалися краплями під захоплені вигуки дітей. Люди кидали монети, торкалися до символів, вирізьблених на камені, і молилися.

Айліс на мить забула про небезпеку. Вона зупинилася й дивилася, розширивши очі, й у цю мить кристал на грудях відгукнувся на гул міста. Світло пробивалося крізь її пальці, і кілька дітей, що стояли зовсім близько, одразу помітили це.

— Дивіться! — вигукнув хлопчик. — У неї камінь світиться!

Спершу натовп оточив їх із цікавістю, але цікавість швидко змінилася страхом. Люди відступили, обличчя перекосилися, хтось прикрив дітей руками.

— Це знак! — закричала якась жінка, її голос прорізав гомін. — Вона від тіней!

— Проклята! — долинув інший. — Не можна впускати таку до міста!

Кірвен миттю потягнувся до меча, його тіні ворухнулися, але Айліс зупинила його рукою. Серце билося так швидко, що вона чула стукіт у вухах, кристал світився дедалі яскравіше, і здавалося, що ще мить — і його світло вибухне назовні. Вона зробила крок уперед і вигукнула.

— Я не ворог! – сказала дівчина. – Я прийшла дізнатись більше про пророцтво та об’єднати світи.

Але слова розчинилися в гомоні. Люди кричали, дехто тягнув дітей за руки, хтось кликав варту. На площі почалася паніка. Солдати з’явилися швидко, наче чекали. Вишикувалися півколом, списи блиснули на сонці. Капітан підняв руку.

— Назад. Вона небезпечна, - сказав той. –  Ми бачили це світло раніше. Воно приносить лише смерть. Заберіть її.

Айліс завмерла. Вона відчувала, як кристал пульсує в такт серцю, просячи виплеснути силу, але вона стиснула кулаки й стримала його. Не час. Не місце. Їх відтіснили в вузьку вуличку, де крики ще довго луною били по вухах. Айліс сперлася спиною об стіну, вдихнула на повні груди й прошепотіла.

— Вони бояться мене, - сказала дівчина.

— І будуть боятися, — відповів Кірвен, його очі світилися зеленим. — Бо не розуміють. Люди завжди відкидають те, що не можуть пояснити.

— Але саме їх я хочу захистити, — її голос зірвався на шепіт.

— Тоді доведеться довести це вчинками, - Ліодар поклав руку їй на плече, його дотик був теплий і твердий. – Їхня довіра не прийде за один день. І лише тоді ми зможемо дізнатись більше.

Айліс підняла голову. В її очах світилася рішучість, яку вже не зможе заглушити навіть страх. Вона зрозуміла: шлях у столицю був не кінцем, а початком. Хотіла принести світло. Але поки що — її зустрів лише страх.

Нічна втеча з міста стала лише прологом до нового розділу їхнього шляху. І лише тоді Капітан, який так наполягав на їх зникненні прошепотів, що тут вони не зможуть нічого дізнатись. Потрібно відшукати втрачене місто, де і буде найбільша бібліотека. Значить все ж він хотів їм допомогти.

Айліс, Кірвен і Ліодар ішли все далі вглиб лісу, залишаючи позаду камінь і вогні столиці, де на них уже чекали стяги варти й шепіт зрад. Її кристал, який раніше був лише тягарем, тепер світився теплим, але настороженим сяйвом, наче сам ліс визнавав його силу й тривожно схиляв гілля перед нею. Кожен промінь цього світла ніби прорізав темряву, однак замість розганяти страх — привертав увагу, і Айліс відчувала, що з кожним кроком невидимі очі дедалі пильніше стежать за ними.