Глава 24

Ніч опускалася на землю важко, немов кришталевий купол, що ось-ось трісне під натиском темряви. Повітря було густе, наповнене запахом йоду і солі, і хвилі з глухим гуркотом билися об валуни, здіймаючи в повітря хмарки піни, схожі на шматки білої вовни. Айліс стояла на березі поруч із Кірвеном і Ліодаром. Ніхто не знав куди вони направляються і навіщо. Здавалось, що шукають просто свій шлях. Але дівчина знала, що їм потрібно відновити світ.

За ці дні на них кілька разів нападали ксаларі, і навіть присутність Кірвена не допомагала. Однак тепер вони точно розуміли, їм потрібно знайти таємні знання, що допоможуть розібратись з пророцтвом. А це можна зробити лише у світі людей. Однак шлях туди був не простим. Та з ними був Ліодар, який точно знав дорогу. Але зараз перед ними розкинулось море. І вони мали відправитись саме туди.

Берег був порожній, лише кілька старих човнів гойдалися біля розбитого дерев’яного пірсу. Найбільший із них, хоч і напівзруйнований, здавався єдиним шансом. Дошки були посірілі від вологи, канати потріскані, вітрила — у дірках, але він міг триматися на хвилях, а більше їм нічого не треба. Ліодар підняв голову до неба: темні хмари вже збиралися у велетенську чорну брижу.

— Це безумство, — промовив він, згризаючи губи. — Море сьогодні не пустить нас легко.

— Воно ніколи нікого не пускає легко, — хрипло відказав Кірвен і рішуче ступив на борт. — Але лишитися — значить чекати смерті тут.

Ліодар добре пам’ятав їх минулу подорож через царство вейрів. І тоді лише дивом вони залишились в живих. І зараз це мало повторитись. Айліс на мить вагалася. Її пальці самі потяглися до кристалу на грудях, і той відповів слабким сяйвом. У цьому світлі вона відчула і страх, і дивний поклик — ніби море саме кликало її. Чорне, безкрає, воно було схожим на дзеркало, де відбивалися всі її сумніви. Але відступу більше не було. Вона ступила на дерев’яну палубу, що скрипнула під ногами, й серце забилося в унісон із шумом хвиль.

Кірвен умів керувати навіть уламками. Його руки вправно тягнули за мотузки, очі світилися хижим вогнем, коли він підкорював собі стихію. Ліодар сів на носі човна й почав шепотіти давні закляття, аби укріпити судно проти бурі. Його голос зливався з гуркотом моря, немов вони змагалися, хто голосніший.

Коли човен вийшов у відкрите море, берег майже відразу зник у тумані. Вітер вив у вухах, хвилі піднімалися дедалі вище, б’ючи у борти. Айліс чіплялася руками за дерево, пальці біліли від напруги, кристал на грудях світився дедалі яскравіше, реагуючи на загрозу. Дощ рвав небо на шматки, краплі били в шкіру, як тисячі голок, одяг липнув до тіла, але вона не могла відпустити борт, навіть коли руки затерпли.

— Тримайся! — вигукнув Кірвен, перекриваючи рев бурі. Його тіні обвивали щоглу, зміцнюючи її, щоб вона витримала шалені пориви вітру. — Море хоче нас проковтнути!

Айліс зціпила зуби, заплющила очі й вдихнула так глибоко, що легені обпекло холодом. Магія в ній відгукнулася на хаос довкола. Вона відчула, що хвилі — живі, що в їхньому реві чути голоси, відлуння всіх тих, хто колись боровся з морем. І вона вплела свій власний голос у цей хор, намагаючись приборкати його. Кристал світився тепліше, відштовхуючи найбільш смертоносні удари.

Години тяглися нескінченно. Човен тріщав, як кістяк велетня, вітрила рвалися, дошки стогнали, але вони ще трималися. Ліодар блід, губи його потріскалися, але він продовжував шепотіти закляття, не дозволяючи бурі розірвати їх на шматки. Кірвен виглядав майже частиною шторму: його волосся липло до лиця, очі світилися в темряві, і він сміявся, коли хвилі здіймалися вище за сам човен.

І тоді море вирішило перевірити їх остаточно. Попереду здійнялася хвиля — вища за всі попередні, стіна води, яка сяяла в блискавках, немов гірський обвал. Вона рухалася на них із силою, здатною стерти навіть скелі.

— Айліс! — крикнув Ліодар, і його голос надламався. — Тільки ти можеш!

Вона піднялася посеред палуби. Ноги хиталися, руки розкинулися, кристал палав, мов маленьке сонце. І тоді вона зрозуміла: бути Розколотою — це не тягар. Це означає поєднувати протилежності: тінь і світло, страх і відвагу, хаос і гармонію. Вона вклала це все в одне слово, вигукнувши.

— Зупинись!

Хвиля на мить завмерла. Її вершина застигла, вода розділилася на дві стіни, які пронеслися обабіч човна. Але сил не вистачило. Розлом зімкнувся, і море впало на них із усією своєю люттю.

Човен заревів, як поранений звір, і розламався навпіл. Щогла впала, дошки розлетілися, мотузки рвалися, немов жили. Айліс кинулася у воду. Крижаний холод прошив її легені, вона задихнулася, борсаючись серед піни й хвиль. Морська безодня крутила її, мов іграшку, кристал світився, але світло тьмяніло.

Її охопила паніка, вона вже майже втратила свідомість, коли сильна рука схопила її за плече. Це був Кірвен. Його обличчя було мокрим, але очі світилися зеленим полум’ям. Він тягнув її до уламка щогли, а його тіні чіплялися за дошки, намагаючись зліпити з них хоч якийсь плот. Невдовзі поруч виплив Ліодар, ледве дихаючи, але тримаючись за шматок дерева.

— Там! — прохрипів він, вказуючи вперед.

Попереду серед бурі темнів силует. Маленький острів, ледь видимий у реві хвиль. Вони гребли руками й ногами, чіплялися за уламки, боролися з течією, яка намагалася втягнути їх у безодню. Кожна хвиля могла стати останньою. Айліс відчувала, як тіло відмовляється слухатися, як руки тремтять від виснаження, але вона не зупинялася. Її серце билося в такт кристалу, і той відгукувався слабким світлом, наче даючи сили.

Нарешті — берег. Кам’янистий, гострий, але твердий під руками. Айліс виповзла на сушу, відкашлюючи солону воду, кожен вдих різав легені, тіло тремтіло, але серце билося. Вона була жива. Поруч впав Кірвен, його тіні ще на мить ворухнулися, немов огорнули їх, і згасли. Ліодар тяжко сів на камінь, дивлячись на море, яке все ще ревло, немов вимагало їхніх душ назад.

Айліс підняла голову. Острів був маленький, зарослий кількома деревами, обсипаний скелями. Але зараз він здавався їй фортецею. Вона торкнулася кристалу — він ще світився. Слабко, але світився.