Глава 23

Сонце ще не торкнулося гірських вершин, а вони вже стояли перед кам’яним серцем долини — місцем, яке жодна карта не позначала, але яке існувало в легендах, як забуте серце світу, де колись намагалися злити тіні й світло в єдине ціле. Мох стелився під ногами, вгрузав у шкіряні підошви чобіт, вкривав розтрощені сходи й плити, наче прагнув заховати сліди минулого. Туман тягнувся вздовж розбитих колон, заповнював між ними порожнечу й колихався, мов жива істота.

Тиша не була мертвою — вона дихала, тремтіла, спостерігала. Повітря було насичене ароматом старого каменю, мокрої кори й давньої магії, що досі ховалася в кожному уламку вежі, в кожному символі на плитах.

Айліс ішла повільно, ніби боялася порушити щось священне. Поруч ішов Кірвен, однаково зосереджений, мовчазний, наче самі його кроки зважували спогади землі. Вони ступили під зламану арку, що колись, можливо, була головною брамою, і перед ними розкрилася Долина Руїн — не просто поселення, а щось більше. Ліодар вдивлявся в кожну деталь, і його посох був наготові.

Понад п’ятдесят споруд, більшість з яких давно перетворилися на контури, зарослі мохом, обвислі плющем, але кілька ще зберігали колони, фрагменти арок, вітражі без скла. Усе тут зберігало пам’ять про той союз, що ніколи не був завершений. Світло повільно проникало крізь гілля дерев, торкалося вицвілих стін, а тіні під ними здавалися ще темнішими. У повітрі витала напруга, як перед бурею, коли кожна краплина вологи й пилу знає: щось насувається.

— Дивись, — прошепотіла Айліс і схилилась до кам’яного постаменту, на якому можна було розрізнити обидва символи — ксаларійську тіньову спіраль і айріанський знак сонця. — Вони справді працювали разом. Вони створили це місто. Не для себе. Для нас.

Її голос звучав майже благоговійно, і Кірвен мовчки кивнув, торкаючись іншого каменя, схиленого на бік. Його обличчя стало жорстким, як грань леза, очі зосередженими, майже тривожними. Потім він різко обернувся — і зробив крок назад. Земля затремтіла, спершу ледь чутно, мов щось зітхнуло під землею.

Айліс відчула це запізно. Плита під її ногами клацнула, вібрація пішла по землі, і в наступну мить навколо неї здійнявся бар’єр із прозорої енергії, наче купол із живого скла. Вона встигла побачити розширені очі Кірвена, перш ніж його голос заглушився — звук поглинула магія. Він ударився об стіну енергії плечем, зірвавшись на крик, але бар’єр лише відкинув його назад.

Тоді все почалося. Навколо Айліс піднялися шість арок. З кожної повільно засвітився символ: вогонь, вода, тінь, світло, життя і порожнеча. Її кристал затремтів, пробиваючи жар крізь тканину, немов реагуючи на присутність давньої сили. Повітря перед нею стиснулося, і з’явився голос. Старий, без обличчя, без тіла — голос того, що існував ще до імен, ще до мов, що говорили ним.

— Та, що несе кров двох царств, — промовило воно. — Прийшла до місця, де все почалося. Тут не зберігаються знання. Тут живе пам’ять. І вона бажає відповіді.

Айліс підвела підборіддя. Її голос був твердим, хоч серце билося, наче загнаний звір, що відчув пастку, але не тікав. Ліодар підняв свій посох, приготувавшись захищати не лише себе.

— Що це за місце? – прошепотіла дівчина.

— Випробування. Ключ. Клятва, — голос лунко обертався між арками. — Пройди. І пізнаєш. Провалиш — залишишся навіки в пітьмі пам’яті.

З червоної арки вийшов шлях, вимощений старими плитами, вкритими пилом часу. Її ноги рушили самі — як у сні, як у передбаченні, що несе її до чогось більшого, ніж вона сама. Вогонь. Вона опинилась у тому, що здавалося домом. Її дім, але не знищений вогнем, як вона пам’ятала, а живий. Мати стояла на кухні, готуючи кашу, батько сміявся з книжкою в руках. Вона була маленькою, і водночас — дорослою. Але це не спогад, це було лише вигадкою, і найглибшим бажанням. Тим паче Айліс ніколи не бачила свого батька. Мати повернулась, її очі сяяли теплом, справжнім, таким, якого їй бракувало роками.

— Доню, залишайся. Тут ти в безпеці, - сказала вона. – Тут немає тіней. Тут немає битв. Ми всі разом.

Серце Айліс розривалося. Вона відчула сльози, що підступали до очей, але й холод у животі — той, що з’являється, коли розум підказує: це неправда. Вогонь у каміні тріпотів, але не грів — він душив. Вона розуміла, що це пастка. Найсолодша з усіх. Її рука торкнулась кристалу — і біль, що пройшов крізь неї, повернув правду. Вогонь спалахнув навколо, мати зникла в попелі, а дім розсипався. Вона впала на коліна — і опинилась знову біля арок.

Синя арка — вода. Холод пробрав її до кісток. Перед нею стояв Кірвен. Замерзлий. Його очі були відкриті, але він не дихав. Айліс кинулась, намагаючись розбити лід, але кожен удар ранив її саму. Кров залишалась на крижаній поверхні. Її пальці німіли, голос рвався на крик, але нічого не змінювалось.

— Ти можеш його врятувати. Але ціною втрати себе, — продовжував голос. — Світ вимагає вибору. Життя чи обов’язок?

Вона стояла, тремтячи від безпорадності. Її розривало на частини. Але потім — вона перестала боротися. Поклала руку на кригу — не з гнівом, а з прийняттям. Вона приймає його, навіть якщо втрачу. Обирає не те, що легше. Обирає істину. І лід розтанув. Кірвен зник, а Айліс знову стояла біля арок.

Третє — тінь. Вона бачила себе, але іншу. Пихату. Жорстоку. Істоту, що отримала силу й знищила все: Раду, союз, навіть Кірвена. Її відображення кричало: «Це ти! Ти завжди хотіла влади!» — і кожне слово влучало, бо у глибині душі вона боялась саме цього. Але вона зробила крок. В обійми тіні. І та зникла, залишивши лише світло.

Четверте — світло. Але осліплююче. Вона стояла на троні, в вінці, в білому одязі. Всі кланялись їй, усміхались, шепотіли молитви. Але вона була одна. Навколо — ні душі близької. Лише блиск і велич. Світло без серця. І тоді вона зрозуміла: істинне світло — не в славі, а в виборі. Вона скинула корону, і видіння розсипалось, мов пил. Останнє — порожнеча. Лише вона. Її голос. Її осуд. Її страх бути помилкою. Бути зрадою. Бути нікем. «Ти не мала народитись», — говорила вона собі. Але тоді сказала: «Ні. Я не ідеальна. Але я — справжня.» І все стихло. Бар’єр впав. Кірвен кинувся до неї, ловлячи її, бо ноги не тримали. Вона дихала уривчасто, але очі її світилися не магією — ясністю.