Глава 22

Ніч здавалася безкінечною. Гори стояли чорними велетнями, їхні вершини губилися у непробивній темряві. Над ними висів небесний шатер без зірок, ніби саме небо не наважувалося спуститися ближче, аби не стати свідком того, що відбувалося серед кам’яних схилів. Лише вітер — холодний, упертий і настирливий — нагадував, що світ іще живий. Він завивав у ущелинах, наче зграя вовків, котився схилами, розсипав сніг, кидав його в обличчя й намагався вирвати з тіл останні іскри тепла.

Айліс сиділа біля маленького вогнища, яке Кірвен запалив так швидко, ніби камені самі зійшлися в іскру під його пальцями. Полум’я тремтіло крихким язичком, але трималося, вперто боролося з ніччю, немов нагадувало: навіть найменше світло здатне чинити опір темряві. Дівчина обхопила коліна руками, сховавши під важким плащем тіло, яке ще досі тремтіло після довгого маршу й шаленого вітру. Її подих був глибоким, але нерівним, наче вона щойно вирвалася з битви, а не з хуртовини.

Ліодар вже давно спав. Він досить швидко знайшов їх сховок. Але чоловік був настільки виснажений, що навіть не хотів нічого говорити. І Айліс його розуміла. Проте сама заснути не могла.

Кристал у грудях світився слабким сяйвом. Та цього разу його ритм був іншим. Він не бився самотньо — кожен удар, кожен поштовх наче відгукувався чимось зовнішнім, чужим і водночас неймовірно рідним. Спершу Айліс здалося, що це ілюзія, викликана виснаженням, але чим довше вона сиділа в тиші й дивилася на полум’я, тим ясніше розуміла: її серце відгукується не тільки їй самій.

Вона підняла погляд на Кірвена. І відразу все стало зрозуміло. Він сидів поруч, його плечі були злегка нахилені вперед, погляд прикований до вогню. Полум’я відбивалося в його зелених очах, то спалахуючи, то згасаючи, наче вони жили власним життям. Його обличчя здавалося висіченим із каменю, але від цього воно не ставало байдужим — навпаки, у його спокої була сила, яка тримала її від розпаду.

І саме в цю мить Айліс відчула: серце Кірвена б’ється в такт із її власним. Ритм був один. Наче між ними більше не існувало відстані, меж чи сумнівів. Її кристал і його серце ловили одне одного, і від цього унісону народжувалося тепло.

Вона сперлася спиною на холодний камінь і заплющила очі. Серце калатало відчайдушно, швидко. Але в цьому ритмі з’явилося щось нове — не лише страх і біль, а незрозуміле тепло. Воно розливалося хвилями, наче невидимий вогонь, але цей вогонь не палив, а огортав, як захист.

— Ти відчуваєш? — його голос прозвучав низько, наче він говорив не вголос, а зсередини її думок.

Айліс відкрила очі. Зелене сяйво дивилося на неї крізь ніч. Їй хотілося відвернутися, втекти від цього погляду, але вона вже не могла. Але дівчину лякало те, що вони можуть бути пов’язані.

— Так, — прошепотіла вона. — Наче серця… разом.

Кірвен кивнув. Його обличчя залишалося спокійним, але в очах з’явилося те, чого вона ще ніколи там не бачила. Наче всередині нього щось тріснуло, й крізь холодну оболонку вирвалося полум’я.

Айліс несвідомо притулила долоню до грудей, відчуваючи удари кристала. Він більше не був чужим, не був тягарем. Тепер вона знала: він чує його. Він відгукується на нього.

Вона підняла руку й несміливо торкнулася пальців Кірвена. Це сталося мимоволі, як подих. Вона хотіла одразу відсмикнути руку, але він зупинив її. Його пальці, холодні, немов вирізані з каменю, міцно зімкнулися навколо її долоні. І в ту ж мить кристал спалахнув теплом, яке розлилося всім тілом. Айліс видихнула. Її серце шалено калатало, а в голові лунав лише один нескінченний гул. Але то був не страх. То було щось інше. Щось, що вона ще ніколи не відчувала.

— Це… — вона не змогла знайти слова.

— Унісон, — тихо промовив він.

Серця билися разом. Їхній ритм перекривав навіть завивання вітру, тріск полум’я й шурхіт снігу за стінами ущелини. Чим довше вони сиділи так, тримаючись за руки, тим сильніше Айліс відчувала: цей зв’язок не можна розірвати. Він був більший за неї, більший за її страх і навіть за силу кристала.

Вона дивилася на нього й уперше не бачила в ньому лише тінь. Його погляд більше не здавався холодним чи байдужим. У ньому тепер було щось інше — тепло. Тепліше за вогонь, тепліше за плащ, тепліше за все, що вона знала досі.

Її губи тремтіли, але вже не від холоду. У грудях народжувалося відчуття, яке водночас тішило й лякало. Воно було схоже на вогонь, але не палило, а давало нове дихання. Айліс зрозуміла: це почуття. Перші. Чисті. Несподівані. Такі, яких вона не чекала серед бур і темряви. Але ж вони майже не були знайомі. Та і він небезпечний ксаларі.

А разом із цим теплом у серці розквітнув страх. Бо тепер вона знала: усе, що вона бачила у видіннях, було правдою. Їхні серця справді можуть злитись в одне. І від того залежить не лише їхнє життя, а й доля усіх світів. Вона стиснула його руку сильніше, ніби шукала опори, боячись, що земля знову розійдеться під ногами. Він не відпустив. Його пальці залишалися холодними, але в цьому холоді тепер було щось рідне.

— Я боюся, — прошепотіла Айліс, і слова зірвалися з її губ, як крихкі іскри.

— Я теж, — відповів він після паузи.

Їхні серця билися разом. Два ритми, що злилися в один. І цей унісон був водночас благословенням і прокляттям. Айліс заплющила очі, дозволивши собі бодай одну мить. Мить тепла, якого вона ніколи раніше не знала. Мить, де не існувало ні бурь, ні мисливців, ні видінь.

Але в глибині душі, під шаром цього тепла, жеврів страх. Бо вона відчувала: щастя й біль тепер крокують поруч. І шлях, яким вони підуть, може привести до кінця — або до нового початку. Вогонь тріснув, іскра злетіла в темряву. Айліс відкрила очі й побачила його поруч. І зрозуміла: якою б не була доля, цього зв’язку в неї вже ніхто не відбере.

Гори спали в тиші, наче втомилися від самого існування. Важкі, застиглі силуети велетнів витягувалися до неба, затуляючи зірки, перетворюючи ніч на щось глухе, безпросвітне. Вершини ховалися в клубах чорних хмар, що котилися з півночі, мов тіні забутих богів. Повітря було просякнуте крижаним подихом — кожен вдих обпікав зсередини, змушував легені зводитися, наче щось невидиме стискало груди. Тиша тут була не заспокоєнням, а настороженістю. Світ здавався затамованим, очікуючи. І в цій тиші двоє — дівчина і чоловік — сиділи під нічним небом, відрізані від решти світу, як крапля світла на межі безодні.