Глава 21

Гори здіймалися навколо них, мов закам’янілі хвилі, застиглі у вічному русі. Кам’яні велетні піднімалися так високо, що їхні вершини губилися у хмарах, які насувалися з півночі. Хмари були важкими, мов темні вежі, і здавалося, що вони рухаються не просто під подихом вітру, а мають власну волю. Вони сунули вниз, закриваючи світ, немов армія темних істот, що прагнули поховати мандрівників у своїх обіймах.

Вітер вив у ущелинах, спершу тихо, наче пробував голос, але з кожною хвилиною його пісня ставала дедалі лютішою. Це завивання вже не скидалося на музику стихії — воно звучало як попередження, як крик хижака, що вже вистежив здобич і от-от кинеться. Зима тут не знала жалю, не знала милості, і Айліс відчувала це кожним подихом.

Вона важко переставляла ноги. Ще вчора пісок пустелі палив їй підошви, сипався в чоботи, обпікав шкіру й висмоктував останні сили. Сьогодні ж усе змінилося — тепер під ногами лежав камінь, обмерзлий, слизький, зрадницький. Сніг устиг покрити дорогу тонкою коркою, а вітер ганяв нові й нові потоки білих крупинок, які боляче били по щоках і губах. Вони танули на її шкірі, перетворюючись на холодні сльози, і знову ставали крижаними.

Кожен вдих був болем. Повітря різало легені, перетворюючи подих на ніж, холодний і безжальний. Білий пар із рота нагадував клубки душі, що вириваються з неї маленькими клаптиками. Айліс почала боятися цього образу: здавалося, що справді її життя залишає тіло разом із кожним вдихом.

Вона міцніше притискала руки до грудей, відчуваючи ритм кристала. Він бився швидше й гарячіше, ніж будь-коли. У кожному його ударі було щось схоже на сигнал тривоги. Здавалося, ніби він теж чув, як насувається буря, і відгукувався власним страхом.

Кірвен ішов поруч. Його постать була різкою, впевненою, мов сама гора. Він ішов так, ніби камінь і лід не сміли протистояти йому. Його кроки були рівними, і складалося враження, що вітер і холод обходять його стороною. Зелені очі світилися крізь темряву, мов два смарагди, які прорізали завісу бурі. Силует Ліодара то розчинявся у заметілі, то знову проступав серед білого шалу, і в ці миті він здавався істотою з іншого світу.

Зазвичай це сяйво водночас лякало й заспокоювало Айліс, але сьогодні вона побачила в ньому інше. У його погляді була напруга, прихований неспокій. Він дивився вперед, на обрій, де хмари клубочилися, немов чорні вежі, і там, серед снігової імли, таїлася загроза.

— Нам треба знайти укриття, — сказав він.

Його голос був сухим, рівним, але Айліс почула в ньому щось більше, ніж наказ. Це була тривога, яку він майже не показував. Вона кивнула, але вітер одразу ж поглинув цей рух. Він рвав усі слова й жести, змушуючи їх зникати в білій порожнечі.

Сніг летів у лице, бив у щоки, забивав рот і ніс. Він ляпав по обличчю крижаними батогами, від яких очі починали сльозитися. Ноги тонули в пухкому насті, а камінь під ним вислизав, мов намагаючись зламати її волю. Айліс кілька разів спотикалася, ледве не падала, але щоразу, стискаючи кулаки, примушувала себе рухатися далі.

Її тіло боліло від кожного кроку. М’язи горіли, руки не слухалися, пальці перетворилися на крижини. В голові виринали відлуння минулих днів: полювання мисливців, страшне видіння пожежі світів. Усе це спалахувало й гасло, мов картини з іншого життя. Тепер залишалася тільки одна боротьба — проти зими, проти бурі, проти власного виснаження.

Кірвен раптово зупинився. Його очі спалахнули яскравіше, ніж зазвичай, і він швидко відшукав вузьку тріщину між двома скелями. Це було місце, яке сніг ще не встиг засипати. Він схопив Айліс за руку. Його пальці були холодними, але міцними, і цей дотик несподівано дав їй нову хвилю сил. Він потягнув її за собою, впевнено, без вагань.

Айліс спіткнулася, ковзнула по кризі, але він утримав її. Його хватка була такою сильною, ніби вона важила не більше за тінь. Вони втиснулися в ущелину. Тут вітер уже не ревів так шалено, а стіни хоч трохи стримували холод. Але все одно сніг сипав згори, й Айліс відчувала, ніби сама гора намагається поховати їх у своєму кам’яному серці.

Вона тремтіла. Одяг промок, важкий, липкий, прилипав до тіла й стягував його холодними вузлами. Пальці оніміли, губи посиніли. Вона обіймала себе руками, але це майже не допомагало. Кристал світився тьмяно, немов теж втрачав сили.

Кірвен дивився на неї. Його обличчя було суворим, дихання рівним, але в його очах блиснула рішучість. Він повільно розстібнув свій плащ — чорний, важкий, із запахом ночі й гірського вітру. І, не промовивши жодного слова, накинув його їй на плечі.

Айліс здригнулася. Тканина була теплішою, ніж вона очікувала. Вона загорнулася, і це було схоже на обійми, яких вона не знала вже дуже давно. Вона підняла голову й зустріла його очі. Зелене сяйво вже не здавалося холодним. У ньому був спокій. Турбота. І, можливо, ніжність, якої він сам не усвідомлював.

— Ти ж замерзнеш… — прошепотіла вона.

— Я не відчуваю холоду, — відповів він.

Його голос не мав ні гордості, ні виклику. Це був факт. І вона повірила йому. Він справді був іншим. Але цей жест — простий, людський — зігрів її більше, ніж плащ. Айліс втягнула запах його одягу. Це був запах ночі, гірського вітру й чогось, що належало лише йому. Серце її забилося швидше, і кристал відгукнувся теплим поштовхом.

За стінами ущелини лютувала буря. Сніг бив по каменю, вітер вив, мов звір. Але тут, у сховку, було інакше. Уперше за довгий час Айліс відчула, що вона не сама. Що поруч є хтось, хто бачить її слабкість і не відвертається. Вона дивилася на його профіль: різкий, суворий, нерухомий. Його плечі нагадували скелю, його руки — стрілу, готову рвонути вперед. Він був небезпекою. Але зараз він був її захистом.

Айліс зітхнула. Вона не знала, чи переживуть вони цю ніч. Але тут, у холодному кам’яному сховку, народилася іскра. Маленька, крихка, але справжня. Іскра довіри. І, можливо, чогось більшого. Кірвен не відводив погляду від виходу. Його постать була, як завжди, непорушною. Але плащ на її плечах говорив більше, ніж слова.