Глава 20

Ніч опустилася на пустелю, накривши її темним, важким плащем. Здавалося, саме небо схилилося над барханами й затамувало подих, чекаючи чогось неминучого. Жодного шелесту, жодного відлуння — лише безкраї піски й чорна темрява, у якій навіть місяць не наважився показатися, аби не стати свідком. Вітер, що вдень ніс хвилі піску й співав свій нескінченний гул, стих, немов хтось задушив його невидимою рукою. Навіть піщинки, що зазвичай дзвеніли одна об одну, тепер завмерли, і це було схоже на зупинку самого часу.

Айліс сиділа біля вогнища, яке ледве жевріло. Його полум’я, що годинами тримало їх у колі світла, тепер тануло, наче виснажене, як і вона сама. Вуглини тліли приглушеним червоним, іскри зривалися й відразу гасли у густій пітьмі, немов спогади, що не встигли перетворитися на майбутнє. Вона тримала долоні на грудях, відчуваючи пульс кристала. Його сяйво змінилося: не лагідне, не тепле, а глибоке, важке, схоже на удари серця, яке б’ється не задля життя, а задля вироку.

Кірвен сидів неподалік, обпертий на виступ скелі. Його постать губилася в темряві, але очі сяяли зеленим, мов дві холодні жарини. Він здавався нерухомим, як статуя, і водночас живим віддзеркаленням ночі. Здавалося, ніби це сама пустеля породила його, зробила своєю тінню. Але навіть ця крижана сталість не приносила Айліс спокою. Навпаки — чим тихіше він сидів, тим сильніше вона відчувала: щось насувається. І це «щось» не приходило ззовні. Воно прокидалося в ній самій, пробиваючись крізь плоть, думки й пам'ять, немов невидимі корені, що тяглися вглиб її душі.

Ліодар ж пішов перевіряти периметр. Після того випадку він досі почував себе винним, і намагався хоч якось загладити все. Хоча ніхто його не звинувачував, бо Айліс і Кірвен прекрасно розуміли.

Кристал здригнувся. Спалахнув раптово, без попередження. Не м’яким світлом, а полум’ям, що розірвало нутро дівчини. Айліс задихнулася, повітря вирвалося з грудей, а вогонь розтікся жилами, змушуючи кожну клітину тремтіти. Болем, жаром, шаленством. Вона стиснула зуби, але крик вирвався сам — крик, у якому було все: і страх, і відчай, і безсила спроба втримати те, чого неможливо стримати. Світ довкола вибухнув, мов тонка тканина, що розірвалася від натиску стихії.

…Вона стояла на чорному безкраї. Під ногами — ні землі, ні піску. Лише течія темряви, мов чорна ріка, що текла без берегів. Над головою розкинулося порожнє небо без зірок. Але довкола, у цій безодні, народжувалися світи. Один за одним вони спалахували, немов зорі: великі, величні, прекрасні. Вона бачила гори й океани, міста й поля, чужі небеса й незнані береги. Та їхнє сяйво тривало лише мить. Вони займалися вогнем, руйнувалися, падали в попіл. Ріки закипали, ліси здіймалися чорним димом, небеса розколювалися від ударів блискавок.

Крики тисяч голосів роздирали її свідомість. Вони змішувалися в один нескінченний стогін, що заповнював усе. Айліс затулила вуха руками, та крики не стихли. Вони жили в ній самій, текли у крові, відбивалися в кожному подиху. Їй здавалося, що вона стала частиною цієї катастрофи, що в її грудях б’ється серце всіх тих, хто гинув.

Серед хаосу виросли дві постаті. Спершу туманні, як тіні, але з кожною миттю чіткіші. Одна світилася сяйвом — не лагідним, а сліпучим, здатним випалювати очі й душу. Друга була тінню — густою, важкою, мов ніч без місяця, але в цій темряві вгадувалася сила, від якої холонуло повітря. Вони рухалися одна до одної, немов два дзеркала, що відображали протилежності. І між ними народжувалося сяйво — не чорне й не біле, а полум’яне золото, яке змушувало простір тремтіти й розриватися.

Айліс відчула, як серце стискається від жаху. Бо у світлій постаті вона впізнала себе. Обличчя, руки, волосся — усе її. Але очі світилися чужим світлом, яке не належало їй. А поруч була тінь. Кірвен. Його обриси не можна було сплутати: плечі, рухи, і головне — зелені очі, що палали так само, як у реальності.

Їхні груди сяяли. Два кристали, два серця билися в унісон. Вогонь від їхнього злиття вибухав хвилями, і кожна хвиля відштовхувала темряву. Та разом із нею горіли й світи. Полум’я поглинало не лише морок, а й цілі землі, небеса й води. Вогонь не розрізняв — він брав усе: життя, смерть, надію.

— Ти ключ, — пролунав голос. Він не належав ні світлій постаті, ні тіньовій. Він луною розійшовся крізь простір, тремтів у самій кістці. — А ключ може відкрити або замкнути. Вибір буде твоїм.

Полум’я здіймалося все вище. Айліс побачила ще одне відображення себе — розірване, вкрите кров’ю, з очима, що світилися світлом, від якого не лишалося нічого людського. Вона бачила, як світло й тінь переплітаються, стають єдиним цілим. І розуміла: від цього злиття залежало все. Майбутнє світів, їхня загибель чи відродження. Серце билося дедалі швидше. Кожен удар розколював простір, і світ розсипався на уламки, що падали в безодню. Айліс закричала — і разом із криком світ вибухнув.

…Вона різко розплющила очі. Вогнище біля табору згасло, лиш кілька вуглин тліли під попелом. Її тіло було мокрим від поту, груди здригалися від важких подихів. На губах залишився присмак попелу. Вона схопилася за груди — кристал пульсував. Але вже інакше. Він більше не здавався лише частиною її. Він вимагав відповіді, вибору.

— Що ти бачила? — голос Кірвена був рівним, але його очі сяяли яскравіше, ніж будь-коли.

Він знав. Айліс підняла на нього погляд. І вперше не відвела очей. Картина досі стояла перед її очима. Дівчина налякана.

— Я бачила пожежу світів, — прошепотіла вона. — І нас двох. Наші серця зливалися. І від того залежало все.

Тиша повисла важким каменем. Вітер прокотився барханами, немов підтверджуючи її слова. Айліс стиснула пальці, відчуваючи, як тремтить тіло. Страх усе ще стискав її горло, але крізь нього вже пробивалося розуміння. Вона збагнула: її сила не для втечі. Вона народжена не для страху. Вона — для порятунку. Навіть якщо цей порятунок знищить її.

Кристал у грудях спалахнув м’яким, теплим світлом. Не болючим, не рваним, а рівним. Він немов погоджувався. Немов уперше визнавав її вибір. Айліс підняла голову. В її очах уже не було відчаю. Там народжувалася рішучість. Ще крихка, але справжня. І тієї ночі вона вперше прийняла: її сила потрібна, щоб врятувати всіх.