Глава 19

Пустеля ще не встигла заспокоїтися після нічної бурі. Пісок клубився в повітрі, немов попіл зруйнованих міст, і світився дрібними іскрами в променях ранкового сонця. Кожна ця іскра здавалася уламком світу, що розсипався просто у неї на очах. Айліс відчувала його всюди: на губах, у волоссі, під нігтями. Кожен подих різав легені сухістю, наче саме повітря хотіло вбити її.

Ліодар досить швидко отямився після того, як ним заволоділи духи. Він дозволив собі розслабитись лише на кілька хвилин, і цього було досить. Чоловік ще довго вибачався, проте Айліс не ображалась. Це був не він, а лише темні сили, що заволоділи ним.

Вона йшла поруч із Кірвеном. Його кроки були рівними, спокійними, навіть тоді, коли її тіло вже тріщало від виснаження. Він ніби був створений для цієї пустелі, так природно вписувався у ритм безкраїх барханів. Його очі світилися холодним зеленим, і це світло було водночас заспокійливим і тривожним.

Айліс не знала, про що він думає, але його мовчазна присутність не давала їй остаточно зламатися після вчорашньої зради Ліодара. Вона все ще чула той голос, який вимагав її серце, її кристал. Вона знову й знову прокручувала його слова і розуміла: довіряти тепер не можна нікому. Та кроки Кірвена поруч усе ж залишали її на цьому боці відчаю.

Повітря пустелі було важким, і тиша в ній здавалася густиною, яку можна розрізати ножем. Айліс чула лише шелест піску під ногами та глухе відлуння власного серця. Час від часу вона ловила короткі погляди Кірвена. Холодні. Пильні. Але без осуду. І саме ця беземоційна пильність виявлялася надійнішою за будь-які слова втіхи.

Раптом тиша здригнулася. Десь далеко пролунав глухий гуркіт. Айліс спершу подумала, що то грім, але небо було чистим, жодної хмари. Потім звук повторився. Глухий, металевий, наче удари величезного барабана. Відлуння котилося пустелею, множилося серед барханів, ніби сама земля почала битися у ритмі.

Айліс завмерла, серце закалатало швидше. Вона озирнулася на Кірвена, і той теж зупинився, напруживши плечі. Ліодар одразу ж підняв посох, а кристал засвітився яскраво.

— Що це? — пошепки запитала вона.

Кірвен звів голову, його обличчя стало кам’яним, а в зелених очах блиснула небезпечна впевненість. Здається він прекрасно розумів, що саме нас переслідувало. І це лякало та захоплювало водночас.

— Мисливці, — промовив він рівно. — Вони йдуть за тобою.

Його голос звучав так, ніби це слово означало щось гірше, ніж просто «люди». Це було визначення давнього жаху, полювання, від якого немає втечі. І справді: невдовзі на горизонті з’явилися темні силуети. Спершу — як плями, що коливалися в мареві.

Але дедалі чіткіше вирізнялися вершники. Вони сиділи на чорних створіннях, схожих на скелети тварин. Їхні ребра світилися синім, мертвим полум’ям, а очі палали, немов дві жарини. У руках вершників блищали списи, в яких тремтіло блакитне світло, і луки, що випромінювали тихе, рівне гудіння. Айліс інстинктивно відступила на крок, але Кірвен схопив її за руку. Його пальці були холодними, але міцними, як залізо.

— Біжи, — сказав він коротко. — Але не від них. Біжи до себе.

Вона не зрозуміла сенсу цих слів, та ноги вже рвалися вперед. Вони побігли. Пісок сипався під ногами, легені палали, серце билося так, що кожен удар віддавався у скронях. Позаду гуркіт барабанів перетворився на стукіт копит. Швидкий. Рівний. Невідворотний.

Стріла зі свистом розітнула повітря. Айліс упала, відчуваючи, як вона прошила простір за крок від голови. Друга стріла летіла просто в них, але Кірвен підняв руку — і з його тіла вирвалася тінь. Вона розгорнулася, мов плащ, і стріла зникла в ній безслідно. Його очі світилися яскраво-зеленим, ріжучи темряву, мов два клинки. Ліодар теж намагався використати свою магію, але вона не допомагала.

— Вони не зупиняться, — кинув він, не озираючись. — Їм потрібна ти.

Серце Айліс стислося. Це не були випадкові розбійники чи блукаючі воїни. Це ті, кого послали саме за нею. «Розколота» — це слово знову боляче вдарило у свідомість, немов отруєна стріла.

Вони мчали вперед, доки бархани не розступилися, відкриваючи вузьку ущелину між двома скелями. Тут було легше дихати, проте мисливці не відставали. Їхні голоси — гаркаві, чужі, схожі на рик голодних звірів — відлунювали піском, немов сама пустеля кричала разом із ними.

— Тут ми дамо бій, — сказав Кірвен.

Айліс хотіла закричати, що це безумство. Їх було занадто багато. Але він уже стояв, мов кам’яна статуя. Його рука занурилася в пісок, і звідти виріс клинок, чорний, мов тінь, що набрала форми. Його постать здавалася поєднанням темряви й сталі.

Мисливці ввірвалися в ущелину. Їхні очі палали, мов жарини, зброя сяяла синім. Перший кинувся вперед. Кірвен зустрів удар — його клинок розітнув спис навпіл, а хвиля тіні відкинула вершника назад, розтрощивши йому кістки. Інші кинулися одночасно, мов зграя вовків. Ліодар посохом відбивав удари, застосовуючи важкі заклинання.

Айліс стояла, притискаючи руки до грудей. Кристал у ній палав, вимагав відповіді. Вона згадала його світло, яке вже рятувало її. І тепер, коли Кірвен боровся поруч, щось у ній прокинулося. Вона підняла руки, і світло вирвалося з серця хвилею. Воно не було впорядкованим — більше схожим на крик. Але цього вистачило. Мисливці, що йшли першими, відскочили, їхні звірі заревли, осліплені сяйвом.

Кірвен кинув на неї короткий погляд. У його очах промайнуло здивування, але вже за мить воно змінилося схваленням. Вони билися разом. Його тінь і її світло перепліталися, зіштовхувалися, створюючи хаос. Тінь розчиняла списи, світло ламало стріли. Їхня магія звучала, мов дві струни — різні, але разом створювали гармонію.

Айліс відчувала, як кожен рух віддається болем. Руки тремтіли, тіло горіло, але він був поруч. І його впевненість тримала її на ногах. Кожен його дотик — короткий, випадковий, щоб відвести її від удару чи підштовхнути вбік — спалахував у ній, немов іскра. Кристал у грудях відгукувався жаром, і вона не знала, чи це сила, чи щось більше.