Глава 18

Ніч пустелі була оманливою. Вона дарувала прохолоду після пекельного дня, але ця прохолода не була рятівною — вона різала тіло, мов лезо, і в кожній тіні ховалася загроза. Пісок шурхотів під вітром, ніби шепотів тисячами голосів, а далекі бархани скидалися на застиглих звірів, готових прокинутися будь-якої миті.

Айліс прокинулася від дивного відчуття — кристал у грудях бився частіше, ніж зазвичай. Його світло було слабким, приглушеним, але від нього розходилися хвилі, які лоскотали шкіру зсередини, мов попереджали про небезпеку.

Вона підняла голову й побачила: Кірвен сидів, схилившись до скелі. Його поза була розслабленою, проте очі світилися зеленим навіть уві сні, якщо він взагалі дозволяв собі спати. Та Ліодара не було. Його завжди впізнавана тінь, що трималася осторонь, цього разу зникла. Айліс відчула, як холод пробіг по спині, і встала, вдивляючись у купол із магічних печатей. Лінії захисту світилися слабше, немов хтось висмоктав із них силу.

— Де він? — прошепотіла вона, звертаючись до Кірвена.

Той повільно розплющив очі, і зелене сяйво пронизало її. Він не ворухнувся, лише ледь нахилив голову. Цікаво, чи колись перестане цей хлопець лякати її? Напевно ні.

— Ближче, ніж ти думаєш, - посміхнувся той. – Але чому ти питаєш мене? Я розумію, що я головний злодій, але не треба підозрювати мене в усьому.

Його голос прозвучав так упевнено, що Айліс відчула, як серце стиснулося. Вона зробила кілька кроків і раптом кристал у грудях спалахнув, немов хтось торкнувся його невидимими пальцями. У пітьмі вона побачила Ліодара. Він стояв на колінах, немов молився, але його руки рухалися надто швидко й зосереджено. У повітрі спліталися сяйливі символи, нашаровуючись один на одного й утворюючи дивну мережу. Це був не захисний купол. Це була пастка.

— Ліодар? — голос її зірвався, тремтів від страху й надії водночас.

Маг підвів голову. Його очі світилися, але не мудрістю і не турботою, як раніше. У них горіла жадоба. Голод, який робив його схожим не на людину, а на хижака.

— Айліс… — промовив він тихо, і голос тремтів не від вагання, а від нетерплячки. — Ти навіть не уявляєш, який скарб носиш у собі. Твій кристал… він не повинен належати дитині. Йому потрібні руки, що знають, як його використати.

Айліс похитнула головою. Горло стискало так, що слова виходили уривками. Вона вже встигла довіритися цьому чоловікові. І зараз він збирався зраджувати її? Ні, цього не може бути.

— Ти ж казав… що допоможеш мені, - Айліс похитала головою.

— І я допомагаю! — його голос став різким, обличчя перекосилося. — Я рятую цей світ від тебе! Ти розколота. Ти буря, яка зруйнує все. Я бачив пророцтва. Ти не здатна керувати цією силою. Але я можу. Дай мені кристал — і світ отримає шанс.

Його руки здійнялися, і символи в небі спалахнули ще яскравіше. Айліс відчула, як невидимі нитки тягнуться до її грудей, стискають серце. Кристал відгукнувся, світло вирвалося назовні, намагаючись відштовхнути загрозу.

— Відійди від неї, — голос Кірвена розрізав ніч, мов блискавка.

Він уже стояв. Його постать була темною, але очі світилися так, що ніч втрачала силу. Повітря між ним і магом затремтіло, густе від ненависті й давнього протистояння. Дівчина бачила, що в очах мага стояла якась пелена. Він був ніби під впливом.

— Не втручайся, ксаларі! — закричав Ліодар, зціпивши зуби. — Ти нічим не кращий за мене. Ти теж жадаєш її сили. Але я зроблю те, чого ти не зможеш!

— Ти хочеш украсти, — холодно відповів Кірвен. — А я хочу зрозуміти.

Їхні слова розсікли тишу, й пустеля ніби завмерла, прислухаючись. Символи виблискували, вітер ревів, піднімаючи пісок, а Айліс стояла посеред цього вихору, стискаючи груди руками. Кристал болів, але його ритм ставав рішучішим, немов він сам вирішував чинити опір.

— Зупинись! — закричала вона, але Ліодар тільки простягнув руку вперед.

Невидима сила стиснула її серце. Айліс зойкнула й впала на коліна. Повітря виривалося з легенів, тіло палало від болю, у вухах стояв дзвін.

— Віддай! — вигукнув маг, очі його палали безумством. — Це єдиний спосіб урятувати світ!

Кристал вибухнув. Світло розлетілося хвилями, вкриваючи Айліс, мов щит. Чужа магія зіштовхнулася з ним і розлетілася іскрами. Символи в повітрі тріснули, сиплячи уламками світла. Ліодара відкинуло назад, але він підвівся знову, вже сповнений люті.

— Ти зруйнуєш усе! — його крик лунав, мов рев звіра.

- Айліс, він під впливом духів, - врешті сказав Кірвен. – Як би я не хотів позбутись Ліодара, та це зараз не він. Хтось керує його душею.

— Досить! — її голос вибухнув у пустелі.

Кристал вдарив у землю, і пісок піднявся стіною. Вітер зірвався у бурю, завив, ховаючи все довкола в піщаному тумані. Руїни й печаті розчинилися в хаосі. Айліс бігла. Вона не знала, куди ведуть ноги, але кристал підказував ритм, вів уперед. За спиною лунав крик Ліодара — сповнений ненависті, розпачу й жадоби водночас. Та вітер швидко поглинув його голос.

Вона бігла, поки не відчувала вже ні сил, ні дороги. І лише тоді впала на коліна, захлинаючись повітрям. Сльози текли по щоках, змішуючись із піском. Кірвен наздогнав її невдовзі. Він стояв мовчки, темний силует серед барханів, очі його світилися холодно, але не осудливо. Він не став говорити, не став питати. І цього було досить.

Айліс закрила обличчя руками. Усе, у що вона вірила, розсипалося. Людина, якій вона довірилася, прагнула вирвати з неї серце. Вона знову залишилася зрадженою. Знову вигнаною. Кристал бився рівно. І ніч пустелі, холодна й безжальна, стала свідком її нового рішення: ніколи більше не дозволяти нікому наблизитися надто близько.