Глава 17

Сонце повільно спускалося за обрій, і пустеля, яка вдень здавалась палаючим морем піску, почала змінювати свій лик. Вона втрачала сліпучу жорстокість, темніла, охолоджувалася, ставала схожою на безкраї хвилі, застиглі в очікуванні. У повітрі з’явився новий подих — сухий, але вже не обпалюючий, а гостро-прохолодний. Вітер ніс на собі крихти піску, вони дзвеніли між собою, мов дрібні дзвоники, і тягнув за собою холод, який після денного жару здавався надто різким.

Айліс йшла мовчки, відчуваючи, як тіло, виснажене спекою та дорогою, дедалі більше тремтіло. Кожен крок відгукувався важкістю в ногах, а кристал у грудях світився вже не так яскраво, лише ледь теплів, немов теж спустошений усім, що довелося пережити. Ліодар наполягав, що треба зупинитися, і зрештою вони обрали місце біля самотньої кам’яної брили, вирваної колись із землі. Вона нагадувала маяк серед піщаних хвиль, відкидаючи довгу чорну тінь на бархани. Біля неї відчувалося хоч якесь укриття.

Ліодар, хоч був виснажений не менше за інших, відразу взявся за магічні печаті. Його посох малював у повітрі світні знаки, що мерехтіли й повільно замикаючись утворили тонкий прозорий купол. Усередині стало тихіше, вітер стихав, а на краю захисту можна було відчути, як його відбиває невидима стіна. Цей купол мав відлякати пустельних звірів і приховати їхні тіні від очей тих, хто міг іти слідом. Коли він закінчив, то важко видихнув, віддалився трохи вбік і сів на пісок, закривши очі, аби відновити сили.

Айліс залишилася з Кірвеном. Його присутність відчувалася навіть у мовчанні. Він сидів навпроти, обпершися спиною на скелю. Його постать майже розчинялася в густій темряві, але очі світилися яскраво-зеленим світлом, мов дві жарини. Від цього сяйва її серце билося швидше, хоч вона й намагалася не показувати. Довкола панувала тиша, і лише шелест піску нагадував, що пустеля ще дихає. Вони сиділи так довго, поки мовчанка не стала нестерпною, і Айліс не витримала.

Ліодар спочатку дуже був незадоволений тим фактом, що він приєднався до них, але потім змирився. Все ж ця подорож має врятувати світ. І заради цього маг міг об’єднатись навіть із найгіршим з народу Ксаларі.

— Ти завжди дивишся так, ніби бачиш більше, ніж кажеш, — прошепотіла вона, стискаючи коліна руками. Її голос тремтів. — Це дратує.

Кірвен повів плечем, ледь помітно, наче її слова зовсім не торкнулися його. Він посміхався, і ця посмішка могла звести будь-кого з розуму. Напевно так вона діяла на всіх жінок. Але не на Айліс.

— А ти завжди боїшся, навіть коли намагаєшся цього не показати, — відповів він рівним тоном. — Це не дратує. Це робить тебе… живою.

Його слова пронизали її. Айліс відчула, як усередині щось стислося, наче він торкнувся самого її серця. Вона хотіла розсердитися, кинути у відповідь щось гостре, але замість цього опустила погляд, бо він знову сказав правду, яку вона не наважувалась озвучити.

— Я боюся, — зізналася вона після паузи, голос став хрипким. — Кожного дня. Бо не знаю, ким я є. Бо всі бачать у мені загрозу. Бо навіть коли рятую себе сама — відчуваю, ніби просто відкриваю двері для чогось страшнішого.

Кірвен мовчав. Його очі світилися так само рівно, але в їхній глибині промайнув відблиск, який вона раніше не помічала.

— Страх — це сила, — сказав він нарешті. — Він тримає тебе тут. А байдужість убиває швидше, ніж будь-який меч.

Айліс підняла голову й дивилася на нього довше, ніж дозволяла собі зазвичай. У темряві його риси здавалися ще гострішими, але голос, хоч і холодний, звучав людяно, майже тепло.

— А ти? — запитала вона, вдивляючись у його обличчя. — Чого боїшся ти?

Тиша простягнулася між ними. Пустеля завмерла, мов теж чекала на його відповідь. Кірвен підняв голову й подивився в небо, де розквітали перші зорі. Він вперше здавався таким справжнім.

— Себе, — сказав він після довгої паузи. — І того, що можу зробити, коли забуду, хто я.

Його слова відгукнулися в ній крижаним холодом. Уперше він не здавався тінню чи каменем, що йде слідом. Нарешті він визнав щось особисте, крихке, і від цього його образ зрушився в її очах. Айліс повільно пересунулась ближче. Вона не торкнулася його, лише зупинилася там, де їхні тіні на піску вже перетиналися.

— То ми обидва боїмося, — прошепотіла вона. — Але все одно йдемо вперед.

Кірвен нахилився трохи вперед, його погляд зустрів її. Зелене світло в його очах стало м’якшим, хоч обличчя залишалося таким же незворушним.

— Це робить нас схожими більше, ніж ти думаєш, — промовив він.

Айліс відчула, як кристал у грудях відгукнувся теплим поштовхом. Серце забилося швидше, і на мить їй здалося, що навіть пустеля перестала бути такою чужою, а небо з тисячами зірок — таким далеким.

Вони сиділи ще довго. Айліс говорила уривками — про свій дім, про те, як завжди почувалася чужою, навіть серед своїх. Вона говорила про самотність, про біль, про вигнання. І вперше ці слова не здавалися безглуздими, бо Кірвен слухав. Не перебивав, не давав порад. Лише слухав. Його тиша не була порожньою — вона нагадувала захист, прийняття. Вперше вона відчувала, що її слова не губляться в повітрі.

Ніч остаточно накрила пустелю. Зорі спалахнули повним світлом, їхнє сяйво лягало на бархани, малюючи срібні відблиски. Пісок, що вдень палив, тепер віддавав приємне тепло. Айліс лягла на нього, закривши очі. Вона знала, що Кірвен не спатиме — його погляд завжди залишався пильним. Але, всупереч усьому, відчуття безпеки прийшло саме від цього.

Востаннє перед сном вона подумала: він страшний, він небезпечний… але, може, саме тому я довіряю йому більше, ніж собі. Кристал у грудях світився м’яким пульсом, відбиваючи те, чого вона не наважувалася сказати вголос: першу, крихітну симпатію, приховану від усіх — навіть від себе самої.