Глава 16

Після довгих днів мандрів, коли море й темні глибини залишилися далеко позаду, вони нарешті опинилися на землі, яку немилосердно обпікало сонце. Повітря тут було густим, важким, насиченим пилом і спогадами про щось давнє, забуте. Здавалося, ніби сама пустеля дихала жаром, і навіть вітер не приносив полегшення — він був розпечений, різав шкіру і ніс на собі попіл зруйнованих епох.

Айліс прикрила очі рукою, бо після довгих тижнів у темряві глибин світло здавалось надто яскравим, різким, наче саме небо намагалося вигнати її. Її босі ноги ковзали по гарячому піску, який печеним болем проймав підошви, ніби земля мала живе серце, що пульсувало полум’ям. Кожен крок ставав випробуванням.

Ліодар ішов попереду, спираючись на посох, і хоч його рухи були повільні, в них відчувалася впевненість. Здавалося, що пустеля говорила з ним своєю мовою, мовчазною і давньою. Кірвен тримався трохи позаду — мовчазний, відсторонений, наче сам був тінню серед барханів. Його зелені очі світилися навіть удень, і від цього Айліс постійно відчувала на собі його погляд, хоч він і не дивився прямо. Кристал у грудях відповідав на його близькість та на цей простір — теплою тривогою, що перетворювалась на постійний стукіт.

Попереду, серед коливань гарячого повітря, почали вимальовуватися темні силуети. Спершу вони здавалися уламками скель, але що ближче підходили, то чіткіше ставало: це були руїни. Гігантські колони, які колись, мабуть, торкалися самого неба, лежали поваленими. Стіни, що тримали їх, тріщали, немов тіло після битви. Камінь був чорний, обпечений невідомим вогнем, а на його поверхні сріблилися дивні знаки — не літери, а живі символи, які змінювалися, коли на них дивитися.

— Це храм, — нарешті сказав Ліодар. Його голос був тихим, але в ньому звучав подив, навіть пошана. Він провів пальцями по різьбленню на колоні, і на мить заплющив очі, ніби намагався пригадати забуті знання. — Дуже давній. Зведений ще до Великого Розлому.

Кірвен не підійшов до каменю. Він стояв осторонь, занурений у власну тінь. Лише очі його, сяючі зеленим, спалахнули так, що Айліс зрозуміла: він знав це місце. І, можливо, знав краще за будь-кого.

Айліс відчула, як кристал у грудях нагрівся. Її серце пришвидшило хід. Вона несміливо поклала долоню на чорний камінь, і в ту ж мить відчула, як уся стіна завібрувала. Символи на ній спалахнули яскравіше, і в храмі запанувала дивна тиша. Не мертва, а навпаки — тиша, що жила, насичена голосами, які ще не заговорили. Вони ввійшли досередини.

Руїни дихали холодом, хоч за стінами палало сонце. Арки піднімалися над ними, зруйновані, проте величні, і скидалося на те, що час не знищив їх, а лише притулив до сну. Під ногами хрускотів пісок, перемішаний із уламками мозаїк. На деяких плитах ще вціліли сцени — зорі, що сходили й падали; битви між істотами, схожими на людей і на тіні водночас; розколені світи, які горіли у власних надрах.

Айліс зупинилася перед найбільшою мозаїкою в центрі залу. Там була зображена жінка — її груди світилися сяйвом, а довкола чотири світи руйнувалися й палали водночас.

— Це… я? — прошепотіла вона. Голос звучав так тихо, що навіть їй самій здалося — то лише думка.

Ліодар нахилився, вивчаючи напис під мозаїкою. Його обличчя потемніло. Здавалось він був здивований тим, що прочитав у надписі. Айліс же відчувала особливість цього місця.

— Серце подвійного ритму. Та, що з’єднає або зруйнує. Це стародавня мова айріанів, — пояснив він. Слова прозвучали, наче вирок, від якого неможливо втекти. – Я колись вивчав її.

Кірвен підійшов ближче. Його тінь ковзнула стіною, а очі вп’ялися в образ жінки. В зеленому сяйві було щось небезпечне, проте й невблаганно щире.

— Ключ, — промовив він. Його голос не був ані здивованим, ані радісним. Лише впевненим. — Це говорить про неї.

Айліс відступила, але кристал у грудях забився ще сильніше, наче підтверджував його слова. Біль від пульсу розходився всім тілом. Вона стиснула кулаки, відчуваючи, як у горлі піднімається крик.

— Я не хочу бути ключем! — вигукнула вона. Її голос здійнявся під склепіння руїн і відбився гучним відлунням. — Я не хочу відповідати за світи чи розломи! Я хочу… просто жити!

Її слова ще довго кружляли кам’яними коридорами. А потім у храмі заговорили інші голоси. Шепіт, багатоголосий, стародавній, наче самі стіни прокинулися. Він долинав з усіх боків — із тріщин, з каміння, з піску, що вкривав підлогу. То були слова мовою, якої вона не знала, і водночас розуміла кожен звук.

— Розколота. Ключ. Вибір, - чулося звідусіль.

Айліс закричала й упала на коліна. Її пальці розгрібали гарячий пісок, але той вислизав, як вода, не даючи жодної опори. Сльози змішувалися з пилом, і кожна крапля пекла, немов вогонь. Вона відчувала, як розсипається власне «я», не витримуючи цього тягаря. Ліодар нахилився, поклав руку їй на плече. Його голос був теплішим, але навіть він тремтів від жаху перед долею.

— Це не прокляття, дівчинко, — сказав він. — Це шлях.

Кірвен стояв осторонь. Силует вирізнявся різко на фоні сяючих символів. Його голос був холодним, мов клинок, і водночас твердим, як скеля. І ці слова звучали як вирок для дівчини.

— Ти не втечеш, - сказав він. – Я вже попереджав. Ти — ключ. І уникнути цього неможливо.

Айліс підняла голову. Її очі блистіли сльозами, але в глибині світився вогонь відчаю й невідомої сили. Вона не знала, чи означає це порятунок, чи загибель. Вона лише зрозуміла одне: заперечувати вже неможливо. Срібні символи на стінах продовжували сяяти, мов карбуючи її долю. Руїни мовчали, як судді, що вже винесли вирок і чекали виконання. Айліс схилила голову, відчуваючи, як кристал у грудях б’ється в унісон із її серцем. І в ту ж мить зрозуміла: дверей для втечі більше не існує.