Глава 14

Світло кристала повільно згасало, залишаючи довкола знову густу темряву. Айліс стояла посеред холодної води, руки ще тремтіли, світячись слабким сяйвом, але кожен рух відгукувався гострим болем. Тіло здавалося чужим, важким, ноги підгиналися, а дихання виривалося уривками, ніби вона пробігла сотні кроків без жодної зупинки. Перемога над глибинним монстром коштувала їй майже всіх сил, і тепер ця перемога більше скидалася на поразку — бо її тіло зраджувало.

Ліодар підійшов ближче, обтрушуючи плечі, але навіть його досвідчене обличчя зберігало занепокоєння. Він бачив: дівчинка трималася лише завдяки відчаю, що ще жеврів у її серці. Її губи були бліді, очі тремтіли, мов полум’я свічки на холодному вітрі, готове згаснути від найменшого подиху.

— Тримайся, Айліс, — промовив він, намагаючись надати голосу впевненості, та навіть у цій спробі звучав тягар. — Ти зробила неможливе. Але тепер мусиш зберегти життя.

Айліс намагалася кивнути, та світ раптово поплив перед очима. Її пальці розслабилися, палиця випала з рук, ноги підкосилися, і вона впала на коліна. Вода навколо заколихалася, піднімаючи хмару піску й бульбашки з її подихом.

«Я… врятувала себе… вперше…» — подумки повторювала вона, але навіть ці слова вже звучали не її голосом. Сила, яка щойно розгорілася, тепер спустошувала її зсередини. Серце-кристал, що так яскраво бився хвилину тому, згасав разом із відчуттям власного тіла.

— Не засинай! — крикнув Ліодар, нахиляючись до неї. Його руки міцно стискали її плечі, але навіть вони не могли зупинити тремтіння. — Це виснаження. Кристал узяв занадто багато.

Її очі спробували відкритися, та темрява вже тягнула вниз, мов сама глибина прагнула поглинути. Кожен подих різав груди, вода ставала все холоднішою, важчою. Вона боролася, але сили не слухалися. І раптом… щось змінилося.

У темряві промайнула тінь. Спершу Айліс здалося, що це залишок монстра, що ще не зник, але тінь рухалася інакше. Вона розрізала воду плавно, стрімко, немов була її частиною. Потім у пітьмі спалахнули зелені очі — знайомі, неземні, лячні й водночас такі, що тягнули до себе, мов холодний маяк серед безнадії.

Кірвен.

Його постать виринула з глибин — висока, худорлява, яка вбирала відблиски світла й віддавала їх холодним відсвічуванням. Його рухи були майже нереальні: плавні, легкі, швидкі, як у хижака, що точно знає, куди прямує. Айліс навіть не встигла збагнути, як він опинився поряд.

Ліодар різко відступив, посох у його руці засвітився, готовий вдарити. Його обличчя стало кам’яним, а в очах спалахнула тривога й лють: перед ним стояв ксаларі, ворог, носій тієї самої темряви, що спалила села і забрала життя тисяч.

— Відійди, створіння! — голос мага розрізав воду, луною розходячись по глибинах. — Я не дозволю тобі…

Але Кірвен навіть не глянув на нього. Його погляд був прикований лише до Айліс. Вона хиталася у воді, напівнепритомна, її кристал світився ледь-ледь, немов загасала остання іскра. Кірвен зробив крок уперед. І течія розступилася, підкорившись його руху.

— Вона помре, якщо ти нічого не зробиш, — його голос лунав низько, спокійно, без загрози, немов факт, який не потребує доказів. — А ти… не встигнеш її врятувати.

— Я врятую! — гаркнув Ліодар, але його рука тремтіла.

Він бачив правду в цих словах: Айліс вислизала з його рук, і магія, яку він знав, була безсилою. Дівчина крізь туман свідомості чула уривки їхніх голосів. Зелене світло очей Кірвена було ближчим за все інше. Її серце здригнулося й відгукнулося слабким теплом, немов упізнало його присутність.

Кірвен нахилився, торкнувшись її плеча. Його пальці були холодними, як камінь, але від дотику крізь її тіло пройшла хвиля дивної сили. Це було не світло й не вогонь — радше тінь, яка накрила біль, зняла різкість болю і дала тілу крихітний перепочинок.

— Вона розколота, — промовив він, піднімаючи очі на Ліодара. — І сила зжере її зсередини, якщо не навчиться тримати рівновагу. Ти цього не зможеш.

Маг стиснув посох так, що суглоби побіліли, але не відповів. Його очі виражали ненависть і водночас — безсилля. Бо він розумів: слова ксаларі правдиві. Айліс видихнула, її голова впала набік, волосся розплилося у воді темною хмарою. Вона відчула, як її хтось тримає міцніше, ніж вона могла собі дозволити. Кірвен підняв її на руки, немов вона була пір’їною. Його обличчя залишалося холодним, різьбленим із криці, але очі світилися яскравіше, ніж будь-коли.

— Вона ще жива, — сказав він рівно. — Я проведу її.

Ліодар ступив уперед, він намагався захистити свою супутницю, адже пообіцяв, що врятує її. Та зараз він не міг цього зробити. Але в ту ж мить Айліс, ледь ворухнувши губами, прошепотіла.

— Не… відштовхуй… його… - врешті сказала вона.

Маг завмер. Ці слова, вирвані з найглибшого виснаження, зупинили його більше, ніж будь-яке заклинання. Кірвен обернувся й рушив уперед, тримаючи її так, ніби вона була найдорожчим. Ліодар ішов позаду, не відводячи погляду від ксаларі, готовий у будь-яку мить кинутися з боєм, але стримувався.

Темрява глибин знову зімкнулася навколо, але Айліс більше не тонула в ній. Уперше темрява не лякала її — бо хтось інший тримав її у своїх руках. Свідомість покидала її остаточно. В останню мить вона встигла відчути лише холодні пальці Кірвена на плечі й подих магії, схожий на шепіт тіней, що проходив крізь серце. І, занурюючись у сон, вона знала: цього разу її врятувала не власна сила, не Ліодар. Її врятував він.

Кірвен.