Глава 13

Темрява глибин накривала їх, мов важке покривало. Айліс ішла поруч із Ліодаром, але кожен її крок відлунював у грудях, і кристал пульсував, немов попереджав: щось насувається. Морська течія тут була іншою — не просто холодною чи швидкою, а напруженою, ніби саме море стримувало дихання. Здавалося, що довкола хтось приховався, чекаючи на момент удару.

Ліодар теж відчував небезпеку. Його рука міцніше стискала посох, і кристал на його верхівці відсвічував тьмяним світлом, розганяючи лише часточку морської пітьми. Маг ішов уперед повільніше, ніж завжди, й увесь час озираючись. Його зморшкувате, але спокійне обличчя тримало сувору маску, проте навіть там можна було вгледіти тривогу. Айліс, вже встигла звикнути до того, що Ліодар майже не показував емоцій, відчула, як страх починає пронизувати її ще дужче.

— Що це? — прошепотіла вона, боячись зламати дивну тишу, що стояла довкола. Її голос звучав майже як чужий.

— Те, чого я боявся, — відповів маг. Його слова відлунали у воді глухо, ніби в кам’яній печері. — Глибинні монстри. Вони відчувають силу, полюють на неї. І якщо твій кристал сяє так яскраво… вони вже йдуть до нас.

Айліс інстинктивно накрила руками медальйон. Серце билося так сильно, що віддавало в пальці. Кристал пульсував шалено, немов хотів вирватися й сам зустріти загрозу. Вона хотіла сказати, що може спробувати загасити його, сховати сяйво, але слова ще не злетіли з губ, як темрява попереду заворушилася.

Спершу це виглядало як тінь, що повільно коливалася у воді. Потім тінь зросла, розширюючись, і з неї вихопилися відблиски, які відразу нагадали їй полум’яні очі Кірвена. Та це було інше. Брутальне, дикe, позбавленe людського розуміння.

З темряви виринула істота. Вона здавалася нереальною, майже жахливою мрією, що ожила. Величезна паща, вкрита рядами зубів, довгих і загострених, мов кинджали. Зі щелеп виривалися бульбашки й густе каламутне повітря, яке розчинялося у воді. На голові блищали нарости, схожі на риб’ячі ліхтарі, та вони світилися так яскраво, що на мить засліпили Айліс. Від цих вогнів темрява ще більше загусла, й вона відчула, що монстр сам є ніччю, а не частиною її.

Довгі щупальця виривалися з боків його тулуба, звиваючись, наче живі змії. Кожне з них було вкрите слизькою чорною лускою, на якій відбивалося світло їхніх кристалів. Тіло ж нагадувало одночасно і рибу, і змія, і нічний кошмар, зліплений із уламків чужих страхів. Вода довкола загуділа, хвилі підняли пісок із дна, каміння закрутилося в круговерті, й Айліс збагнула — це почалося полювання.

— Тримайся! — крикнув Ліодар і виставив посох. Його голос не був криком у паніці — радше командою, заклинанням, що прорізало товщу води.

Монстр рвонув уперед. Його рух був настільки швидким, що Айліс встигла лише відскочити вбік. Перед її очима промайнуло щупальце, збиваючи з дна каміння та уламки. Один камінь вдарив її по плечу, і біль розтікся рукою, змушуючи скрикнути. Водночас Ліодар ударив посохом об воду, і з його кристала вирвалося сяйво — спалах блакитного полум’я.

Монстр завив. Звук його крику розійшовся хвилями, мов удар дзвону, і навіть у грудях у дівчини щось затремтіло, відгукуючись болем. Та монстр не відступив. Його паща розкрилася ширше, й він кинувся прямо на Ліодара. Маг підняв руку, змусивши сяйво розірвати простір між ними, але щупальця з іншого боку обхопили його за руку. Потужний ривок — і Ліодар полетів убік, його тіло зникло у хмарі піску й темряви. Айліс залишилася сама.

Страх паралізував її. В голові звучало лише одне слово: «Тікай». Та ноги не слухалися, руки тремтіли, а серце билося в горлі. Монстр повільно розвернувся до неї. Його очі світилися, немов два факели в темряві. У цих вогнях вона побачила голод, і зрозуміла: він йде саме за нею.

Кристал у грудях забився ще швидше. Сяйво пробивалося крізь одяг, відбивалося на стінах темної води. Вона відчувала його, але не знала, як керувати ним. Зуби монстра блиснули зовсім близько, і щупальця простяглися до її ніг. Вона закричала. Не словами — криком душі, відчаєм, який прорвався назовні. І в ту ж мить кристал вибухнув світлом.

Сяйво вирвалося з її тіла, розходячись хвилями. Воно було білим, але в глибині пульсували срібні й золоті іскри. Щупальця торкнулися цього світла — і відскочили, немов від вогню. Істота завила, але тепер у її витті було більше страху, ніж злості.

Айліс відчула, що світло не просто вирвалося з неї — воно слухалося її серце. Кожен подих робив його сильнішим, кожна сльоза розширювала його межі. Вона підняла руки, навіть не думаючи про це, і світло пішло вперед, немов хвиля.

Монстр закричав і почав відступати. Його тіло скручувалося, щупальця сіпалися, а світло обпалювало його, залишаючи чорні сліди на слизькій лусці. Ще один крик Айліс — і сяйво прорвалося, мов блискавка, прямо в його пащу.

Рев. Тремтіння води. Істота здригнулася, рвонулася назад, але сяйво розривало її зсередини. Вона завила востаннє — і розсипалася на тіні, що швидко розчинилися в темряві, ніби й ніколи не існували.

Тиша накрила глибину. Лише світло кристала пульсувало в грудях, поступово стихаючи. Айліс стояла, важко дихаючи, руки тремтіли так, що вона ледь могла ними рухати. Її тіло було виснажене, але очі сяяли від шоку й здивування.

— Айліс… — почувся голос із темряви.

З піску вибрався Ліодар. Його одяг був подертий, волосся розкуйовджене, але очі світилися — не втомою, а враженням. Він наблизився, спершись на посох, і довго дивився на неї, немов бачив уперше.

— Ти це зробила сама, — промовив він нарешті. Голос його звучав глухо, але в ньому було щось схоже на захоплення. — Твоя сила… вона прокинулася.

Айліс хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Сльози текли по щоках, змішуючись із солоною водою. Вона дивилася на руки, що ще світилися слабким відблиском кристала, і не могла повірити. Вперше вона врятувала себе сама. Не втекла. Не сховалася. Вистояла. І світло стало її зброєю.

— Я… змогла… — прошепотіла вона.

Ліодар поклав руку їй на плече. Його очі були серйозними, але в них промайнула іскорка поваги, якої вона ще ніколи не бачила.