Глава 12

Айліс і Ліодар ішли довго. Дорога все більше спускалася вниз, і кожен крок ставав випробуванням. Стежки, які ще недавно були земляними й вкритими корінням, перетворилися на кам’янисті схили, слизькі від моху. Каміння під ногами було холодним, вологим, і варто було зробити необережний рух — нога з’їжджала, немов сам ліс намагався не пустити їх далі.

Внизу, у тумані, темніли западини між гірських розломів. Звідти долинав звук води — спершу тихий дзюркіт, як далекі дзвони, потім хлюпіт, а згодом цілий хор шумів. Айліс відчувала, як повітря насичується вологою, важкою і холодною, так що дихати ставало складніше.

Спершу траплялися маленькі струмки, які вибивалися з тріщин у скелях і стікали срібними нитками. Потім почалися плеса — тихі, темні, над якими клубочився туман, мов дим. Нарешті вони вийшли до озер, які світилися зсередини. У нічному світлі вони нагадували розсипані в воді зорі, наче саме небо впало вниз і залишилося жити серед глибин. Вода пахла холодом, металом і ще чимось незнайомим, від чого в Айліс стискалося серце.

Чим далі вони йшли, тим густішим ставав цей запах. Одяг прилипав до тіла, волосся вбирало вологу, а на шкірі виступали краплі, ніби вона вже перебувала у воді. Навколо панувала тиша — справжня, гнітюча. Лише краплі зі скель зрідка падали у воду, лунаючи порожнім звуком. Кожен крок відбивався від кам’яних стін і повертався назад дивним відлунням, наче хтось іще йшов поруч.

Айліс ішла мовчки, весь час притискаючи руку до грудей. Кристал пульсував під долонею рівно, але тепліше, ніж зазвичай, і це здавалося їй дивним знаком. Він відчував щось — чи то небезпеку, чи то поклик. З кожним кроком цей поклик ставав сильнішим.

Коли сонце вже хилилося до заходу, Ліодар раптом зупинився. Перед ними відкрився берег величезної лагуни. Вода тут була такою прозорою, що можна було бачити каміння на дні, але глибше мерехтіли незрозумілі вогні. Вони горіли рівно, рівномірно, не наче світляки чи риба, а як світильники, заховані під товщею води. Айліс зробила кілька кроків уперед, і серце її затремтіло.

— Це кордони вейрів, — сказав Ліодар. Його голос став тихим і поважним, немов він говорив не до неї, а до самого моря. — Діти морів, нащадки першої хвилі. Їхнє місто приховане від чужих очей, але кристал тягне тебе саме туди.

Айліс підійшла ближче до води. Те, що вона побачила у глибині, змусило її завмерти. Там, крізь товщу, розкривалося місто — не руїни, не фантазія, а справжнє. Вежі, вирослі з коралів, здіймалися догори, спліталися між собою переходами, немов тонкі гілки. Вони сяяли різними відтінками — синім, зеленим, пурпуровим, золотавим. Місто здавалося живим, дихало і світилося, як серце величезного океану. Між будівлями ковзали силуети істот — тонкі, гнучкі, їхні рухи залишали срібні сліди, схожі на хвости комет.

— Ми підемо туди? — запитала вона, і голос її тремтів.

Ліодар кивнув, зануривши руку у воду. Поверхня здригнулася, і раптом над ними виріс купол із рідини. Він сяяв, переливався й відкривав шлях униз. Це було неймовірне видовище.

— Вейри визнають лише силу і кристали, — пояснив маг. — Якщо вони відчують твою, приймуть нас. Якщо ж ні… ми повинні бути готовими піти.

Айліс глибоко вдихнула. Її серце билося швидко, кристал пульсував гарячим сяйвом. Вона ступила за Ліодаром у водяний купол. Хвилі зімкнулися над головою, і світ довкола раптом змінився.

Вода не душила. Вона торкалася тіла легко, як прозора тканина, і дихати було майже так само просто, як на повітрі. У вухах лунав глухий шепіт, ніби море говорило з нею. Кристал відгукувався, посилаючи м’які імпульси в такт її серцю. Айліс не знала, чи це сон, чи реальність, але боятися вже не могла — було надто красиво.

Перед ними розкривалося місто вейрів. Вулиці з коралів і перламутру звивалися, як течії, а між ними здіймалися вежі, схожі на підводні дерева. Світло лилося з кожного вікна, з кожного купола, немов саме море вирішило жити без темряви. Усе навколо дихало гармонією, але ця гармонія була холодною, відстороненою.

Істоти, що там жили, вейри, плавали між будівлями. Їхні тіла були тонкі, напівпрозорі, вкриті дрібною лускою, яка переливалася, мов перли. Дехто мав хвости, схожі на риб’ячі, дехто — ноги, але й вони рухалися інакше, ніж люди. Їхні очі світилися перламутровим холодом, і кожен їхній погляд пронизував до кісток.

Айліс одразу відчула сотні цих поглядів на собі. Вейри дивилися насторожено, без усмішки, без доброзичливості. У їхньому погляді не було радості від зустрічі, лише недовіра. Її ноги тремтіли, і вона мимоволі йшла ближче до Ліодара, намагаючись сховатися за його спиною. Здавалося, достатньо одного слова від натовпу — і море саме зітре її, розчинить у солоній безодні.

Їх провели на центральну площу. Вона була величезною, встелена плитами з чорного коралу. Посередині височів трон — також із чорного коралу, але прикрашений перлинами, які світилися зсередини власним сяйвом. На ньому сиділа жінка-вейр. Її волосся спадало довгими хвилями, немов сама вода, а очі світилися яскраво-синім. Її краса була ідеальною, але в ній не було жодного тепла.

— Людина входить у наші води, — сказала вона. Її голос лунав, немов спів течій. Від нього здригалися стіни, і навіть Ліодар опустив погляд. — І не одна. Ти привів з собою айріанку. Але я відчуваю в ній темряву. Хто ти, дитя суші?

Айліс хотіла відповісти, але слова застрягли в горлі. Вона підняла руку до грудей, і кристал відгукнувся. Світло вирвалося крізь пальці й розсипалося в темряві, немов зоряний пил. Вейри заворушилися. Їхні очі заблищали ще сильніше, але в цих відблисках не було захвату. Лише страх і гнів.

— Вона… Розколота, — прошепотів один.

Мить — і натовп вибухнув. Хвилі здійнялися довкола, вежі задзвеніли, немов коралові дзвони. Хтось ховав дітей, хтось виставляв руки, немов захищався від прокляття. Вже такі знайомі дії. Так дівчину сприймали і інші народи.

— Я… я не хочу зла! — крикнула Айліс, але її голос розчинився в глибині, загубився серед гулу.