Глава 11

Айліс ішла вже кілька днів, і кожен світанок зустрічав її однаково — холодом, голодом і тінями, що не давали спокою. Ліс тягнувся нескінченно, гілки перепліталися вгорі так густо, що навіть сонце пробивалося крізь них тонкими голками світла. Вона навчилася розрізняти шурхоти — де це білка чи пташка, а де небезпечно близько крадеться хижак. Її тіло було знесилене, мозолі на ногах пекли, губи потріскали від браку води, але серце билося вперто, немов кристал у грудях тримав її живою.

Вдень вона натрапила на невелику галявину, де трава була прим’ята, а в повітрі висів запах попелу. Дим ледь-ледь тлів у камінному вогнищі, попіл розсипався тонким сірим кільцем. Хтось побував тут до неї. Айліс завмерла, стискаючи палицю, яку тягала з собою вже кілька днів. Її долоні були подряпані, пальці в мозолях, але ця гілка була єдиним, що давало відчуття хоч якогось захисту. Магія в грудях попереджала — вона не одна.

Раптом із заростей позаду почувся різкий тріск, такий гучний у тиші, що дівчинка мало не скрикнула. Обернулася, і серце пішло в п’яти: на неї поволі виповзла велика істота. Спершу здалося — вовк. Але коли вона розгледіла, тіло складалося немов із шматків чорної кори, що потріскувалася від кожного руху. З пащі виривалося гаряче дихання, і разом із ним смерділо гниллю та спаленим м’ясом. Очі світилися жовтогарячим, мов дві жарини, і цей вогонь у темряві був гіршим за будь-який крик.

Айліс відступила, палиця тремтіла в руках. Магія в грудях затремтіла, намагаючись прокинутися, та сили було замало. Вона відчула, що її ноги приросли до землі, тіло стало кам’яним, і страх паралізував кожен м’яз. У вухах лунав лише шалений гул серця. Вона вже приготувалася кинутися навтьоки, але знала: не втече. Потвора була швидшою.

І тоді повітря перед нею розітнув різкий звук, мов хтось розрізав саму тишу. Наче сам вітер заговорив — і в цьому голосі була влада. Істота завила, підскочила вбік, наче щось невидиме вдарило її. Тіло пронизав тонкий спалах синього полум’я, схожого на лезо, і запахло озоном.

З тіні вийшов чоловік у темному, подертих мандрівних шатах. Він ішов повільно, впевнено, і навіть звір, що ще недавно здавався невразливим, відступав. Високий, із пронизливим поглядом сірих очей, у яких відбивалося втомлене знання світу. Волосся, чорне з поодинокими пасмами срібла, спадало на плечі, ледь не торкаючись коміра. У руках він тримав посох — грубий, але прикрашений срібними рунами. Верхівка світилася, немов кристал, що пульсував у такт його словам і подиху.

— Відійди назад, дівчинко, — спокійно мовив він. Голос його був рівний, холодний, але в ньому відчувалася сила, від якої тремтіли гілки.

Айліс, не думаючи, відступила. Серце калатало, але очі не відводилися від незнайомця. Він підняв руку, і з посоха вихопилося сяйво, мов блискавка, що розсікла темряву. Потвора завила, намагаючись кинутися вперед, але світло вдарило її вдруге. Вона хитнулася, а потім розсипалася чорним попелом, який розвіявся вітром.

Тиша знову опустилася на ліс, така різка, що аж дзвеніла у вухах. Чоловік опустив посох і повільно глянув на неї. Його погляд був важким, наче міг побачити крізь неї все: і страх, і кристал, і навіть тінь батька в її пам’яті.

— Ти б не витримала його, — мовив він, ніби констатацію. — Вони полюють на слабких.

— Хто… хто ви? – Айліс ковтнула клубок у горлі. Їй здалося, що слова чужинця обпалюють не менше, ніж вогонь потвори.

Він зробив кілька кроків ближче, і дівчинка побачила, що його обличчя вкрите зморшками втоми, але воно не було старим. У його погляді було щось таке, що викликало довіру, попри суворість. Очі його були сірі, як каміння, що пам’ятає віки.

— Моє ім’я — Ліодар, — сказав він. — Я мандрівний маг. Людина, якщо ми говоримо про расу. І, я думаю, я можу тобі допомогти в подорожі. Врешті краще так, ніж блукати тут наодинці.

Айліс здригнулася. «Людина». Це слово, просте й знайоме, відчулося таким теплим після днів самотності. Вперше після втечі вона почула людський голос, звернений до неї без осуду чи страху. Але вона не знала, чи можна довіряти.

— Я… — її голос зірвався, але вона вперто повторила: — Я сама. Мені не потрібна допомога.

Він підняв брову, але не усміхнувся. Його обличчя залишалося непроникним, та в очах з’явилася тінь іронії. Здавалось Ліодар знав більше, ніж говорим. А може він і шукав Айліс.

— Сама? У цих лісах? — він вказав на місце, де ще кілька митей тому лежала потвора. — Ти навіть не знаєш, що тут водиться.

Айліс мовчала. Вона стискала палицю, хоч знала: перед ним ця гілка — ніщо. Але відпустити її вона не могла. Це був її останній захист, хоч і марний. Звичайно завжди можна було використати магію, та дівчина досі боялась її. А тому стримувалась.

— Я не ворог, — спокійніше сказав Ліодар, і його голос звучав м’якіше, майже лагідно. — І не збираюсь тобі нашкодити. Я бачу твоє світло. Воно занадто сильне, щоб залишати його беззахисним. Та і мені пророкували величне майбутнє захисника Розколотої.

Айліс здригнулася. Він… теж відчував? Ніхто, крім неї, досі не бачив цього сяйва. Вона опустила погляд, притискаючи долоню до грудей, де пульсував кристал. Подвійне серцебиття видавало в ній ту саму Розколоту.

— Я не знаю, про що ви, — буркнула вона, намагаючись виглядати твердішою, ніж почувалася.

— Твоє серце світиться. Я бачу його навіть без кристала. Таку силу приховати неможливо, - Він глянув на неї пильно. Його очі сяяли, немов відблиск місяця в темній воді.

Вона відступила на крок. Слова вдарили сильніше, ніж крик. Опинитись в лісі невідомо з ким. Та й цей чоловік, здавалось би, знав навіть більше за неї. І це лякало та захоплювало водночас.

— Ви знаєте про кристали? – тихо запитала вона.

— Я знаю більше, ніж тобі хотілося б, — відповів він. Голос його був рівний, але за ним відчувалося щось приховане, таємниця, яку він не збирався відкривати зараз. — І знаю, що зараз тобі небезпечно бути самій.

Вона стиснула губи. Довіряти? Чи знову втекти? Її досвід підказував: кожен, хто бачив її силу, рано чи пізно починав боятися. Але він не виглядав наляканим. Його рухи були спокійні, голос не зривався, погляд залишався твердим. Наче вгадуючи думки, Ліодар нахилився трохи ближче.