Глава 10

Айліс ішла вже другий день поспіль, не маючи жодного уявлення, куди веде її дорога. Ноги ставали дедалі важчими, підошви пекли від мозолів, наче їх обвуглили в багатті, але вона не дозволяла собі зупинитися надовго. Варто було зупинитися хоч на кілька хвилин — тіло відразу прагнуло впасти в траву й заснути, але тоді приходила думка: «А якщо вона засне назавжди?» І ця думка знову штовхала вперед. Кожен крок віддаляв її від зруйнованого села, від криків і зойків, що ще й досі стояли в вухах, від образу батька, який кинувся під кігті чудовиська, аби дати їй шанс на втечу.

Дорога стала для неї випробуванням і прокляттям водночас. У неї не було карти, не було мети, не було навіть сили думати про завтра. Була лише одна істина: назад шляху немає. Дні зливалися з ночами, сонце і місяць здавалися однаково байдужими до її страждань. Вітер то приносив запахи сирих трав і свіжої землі, то вдаряв у ніс гнилизною та чадом далеких згарищ.

Іноді він ніс легкий аромат диму, і серце стискалося — раптом це ще чиєсь село палало так, як її рідне? Айліс ішла, наче тінь, з висохлим ротом і тремтячими руками. Голод стискав нутро, розриваючи його, ніби гострими пазурами. Вона давно доїла ті кілька сухих корінців, що встигла захопити у торбинку, й тепер мусила шукати їжу серед дикої природи.

Перші ягоди, які вона знайшла, були дрібними та кислими, їхній сік обпік язик і горло, а живіт зразу зреагував різким болем. Але вона все одно ковтала, стискаючи зуби. Її організм благав про допомогу, але розум твердо нашіптував: виживи, за будь-яку ціну.

Ліс, що розкинувся перед нею, був густим, темним і ворожим. Височенні крони перепліталися так щільно, що утворювали майже непроникний дах, крізь який ледве пробивалося денне світло. Всередині панувала волога тиша, яку прорізав лише випадковий шурхіт чи потріскування гілки. Кожен звук здавався загрозою, і Айліс відчувала, що за нею постійно стежать невидимі очі. Вона вирвала товсту гілку й зробила з неї палицю, стискаючи так сильно, що пальці біліли.

Коли сонце сховалося за горизонтом першого дня, вона зрозуміла, що ніч у лісі зовсім інша, ніж у селі. Там завжди були бодай свічки, багаття чи світло з вікон. Тут же була чорна, глибока, задушлива пітьма, в якій не видно було навіть власних долонь. Зорі губилися у переплетених гілках, і здавалося, ніби небо просто зникло. Вона притулилася спиною до товстого стовбура старого дерева й намагалася не заснути. Та втома брала своє, повіки важчали, а кожен шурхіт змушував серце калатати так, що аж боліло в грудях.

Десь неподалік завив вовк — протяжно, холодно, наче сам ліс заговорив. В іншому боці пролунало шипіння, і Айліс зрозуміла: змія. Вона стискала палицю, повторюючи подумки, немов молитву: «Я мушу витримати. Я мушу дожити до ранку».

Світанок приніс полегшення. Сонячні промені розсипалися крізь листя, і тіні вже не здавалися такими загрозливими. Вона блукала лісом, поки не натрапила на струмок. Вода була крижана, свіжа. Припала до неї губами, пила жадібно, наче це був найсолодший напій у світі. Потім умочила руки й умилося, дивлячись на своє відображення. Змарніле личко, запалі щоки, темні кола під очима. Вона ледве впізнала себе, але у відображенні було щось незламне — маленький вогник у погляді.

День тягнувся нескінченно. Сонце пекло немилосердно, а місць для сховку було мало. Айліс ішла безупинно, бо знала: коли дозволиш собі сісти, то більше не піднімешся. Іноді перед очима з’являлися примарні постаті. Вона бачила то батька, то якусь жінку з лагідними рисами, то невідомого супутника, який простягав руку. Варто було кліпнути очима — і марево розчинялося. Вона почала боятися власних думок, бо не розуміла, що з них правда, а що — лише гра голоду й втоми.

Коли знову спустилася ніч, Айліс знайшла кривий дуб і вмостилася під ним. Згорнулася клубочком, накинула на плечі стару тканину й довго дивилася на тонкий місяць, що пробився крізь гілля. Серце стискалося від самотності. Вперше вона відчула, що поруч нікого більше не буде. Ніхто не підтримає, не візьме за руку, не скаже: «Все буде добре». Її шлях тепер був тільки її.

Тієї ночі наснився дивний сон. Вона стояла посеред білого туману, і навколо світилися сотні кристалів — прозорих, мов крига, й сяючих зсередини. Серед них лунав голос. Глибокий, теплий, незнайомий: «Не бійся темряви. Ти несеш у собі світло, навіть якщо воно зранює. Шукай шлях далі». Айліс прокинулася з прискореним подвійним серцебиттям. Вона довго сиділа мовчки, прислухаючись, чи не повториться голос у реальності. Та ліс мовчав.

Наступні дні стали ще важчими. Її переслідували звірі. Одного разу вона ледь не потрапила під лапи чорного ведмедя: врятувала лише вузька розщелина між камінням. Вона притиснулася до кам’яної стіни, затамувавши подих, а серце билося так голосно, що здавалося — ось-ось звір почує. Іншого разу вона почула, як за нею ходить зграя вовків. Жовті очі блищали у темряві, обводячи її колом. Врятував раптовий дощ — рясний і сильний. Вода збила запах, і вовки розчинилися у хащах.

З кожним кроком Айліс наче дорослішала. Вона навчилася розрізняти голоси лісу, слухати його, знаходити їстівні рослини. Голод уже не керував нею так, як на початку — вона навчилася відкладати його на другий план. Але серце все одно страждало від самотності. Часом їй здавалося, що вона втрачає розум. Вона почала говорити до дерев, до струмка, навіть до каменів. Лише щоб чути власний голос, щоб переконатися: вона ще жива.

Одного разу, піднявшись на пагорб, побачила долину. Уперше за багато днів її погляд упав на далекі вогники. Чи то селище, чи табір мандрівників. Серце стиснулося від надії й страху. Вона не знала, чи готова знову зустріти людей. В пам’яті відразу спливли погляди з острахом, перешіптування, клеймо «розколота». Дівчина боялася, що це повториться. Але знала: рано чи пізно доведеться вийти з тіні.