Глава 8

Айліс продовжувала йти стежкою, що петляла крізь гірський ліс, ще відчуваючи тепло та світло кристалу, що жив у її грудях. Його відлуння, тонке й м’яке, пульсувало синхронно з серцем, підказуючи, куди йти, коли варто зупинитися, а коли прискорити крок. Проте її кроки вже не були такими впевненими, як раніше. Кожен звук навколо — шелест листя, стукіт гілок, сплеск води в струмку — викликав напруження. Вона відчувала: ліс тепер не просто ліс. Він жив, слухав, відчував її і приховував щось у глибині тіні.

Темні гілки дерев височіли над нею, переплітаючись і утворюючи складний візерунок тіней, що танцював на ґрунті. Листя дрібно тремтіло від легкого подиху вітру, і здавалося, що ліс шепоче, перегукуючись із кристалом у її грудях. Вона інстинктивно зупинилася, напруживши всі відчуття. Щось — тонке, майже непомітне — спостерігало за нею. Серце калатало, руки тремтіли, а магія всередині реагувала на невидиму присутність, шепотіла: «Хтось там… і він не звичайний».

Вдалині, серед густих дерев, двоє очей загорілися зеленим полум’ям. Вони не світилися, як очі звіра, а пульсували, мов живий вогонь. Айліс застигла, відчуваючи одночасно страх і дивну зацікавленість. Постать, що стояла на відстані, була висока й худорлява, шкіра темного металічного відтінку блищала під слабким світлом, рухи були легкі, обережні і надзвичайно граціозні.

Це був Кірвен. Айліс добре знала про нього. Наймолодший лейтенант армії ксаларі. Його зображеннями лякають дітей. Але хлопець був дуже гарним. Темне волосся, високі скули. А цей погляд, він змушував Айліс третіти.

Кірвен спостерігав за нею, залишаючись нерухомим. Кожен його подих, кожен вигин тіла здавався частиною тіні, наче він сам був її продовженням. Дівчина відчула холодний подих страху по спині, але всередині прокидалася магія. Кожен удар її серця відгукувався у світлі, що пульсувало в грудях. Вона зрозуміла: він знає про кристал, він знає, що вона пробудила силу.

Кірвен повільно зник у тіні, залишаючи лише холодну присутність, яку неможливо ігнорувати. Айліс зробила кілька кроків уперед, вдивляючись у темряву, прислухаючись до кожного шелесту. Серце її калатало так, що відчувалося у кожному пальці, у кожній м’язі. Магія всередині пробуджувалася ще сильніше, наче тягнеться до присутності незнайомця, вимірюючи відстань, готуючись відповісти, якщо він наважиться наблизитися.

Дні йшли, а Айліс рухалася крізь ліс, іноді відчуваючи, що хтось пересувається за нею, хтось дивиться, але ніколи не наближався. Ліс ставав густішим, каміння під ногами хитким, кожна гілка, що тріснула, викликала напруження, і кожного разу серце калатало шалено. Вона намагалася не думати про небезпеку, зосереджуючись на світлі кристалу в грудях, на його теплі й відлунні.

І ось одного разу, коли сонце вже низько падало, залишаючи останні золотаво-оранжеві промені, Кірвен знову з’явився. Він стояв на виступі скелі, наполовину схований за тінями дерев, і його зелені очі світилися крізь напівтемряву. Він не наближався, але погляд його тягнув її, як магніт. Вона відчула дивне бажання підійти — чи то страх, чи то цікавість, чи внутрішня сила.

Айліс зупинилася, вдивляючись у нього. Кірвен повільно нахилив голову, оцінюючи її рішучість. Його обличчя було красивим і водночас небезпечним, з рисами, що нагадували істоту з іншого світу, а очі — світилися знанням, яке вона ще не могла зрозуміти.

- Так ось як виглядає та сама обрана, - голос Кірвена був глибоким, але звучав з насмішкою. – Розколота. Помилка народу айріанів.

Айліс здригнулася і відступила на крок. Вона не очікувала почути слова, що звучали не як загроза, а констатація факту. Серце калатало шалено, а магія всередині відгукувалася, як струни, що раптом зазвучали новим акордам. Кірвен зробив крок уперед, але залишився на відстані, його погляд не відривався від неї. Зелене світло очей віддзеркалювало ритм її серця.

— Ти налякана, — промовив він, і слово відлунювало всередині її свідомості. – Я відчуваю аромат твого страху. А ще биття серця. Що це? – він розсміявся. – Подвійний стукіт. А я думав легенди брешуть.

Айліс відчула хвилю страху й одночасно хвилювання. Ключ? Вона згадала кристал, світло, видіння. Серце прискорилося, магія всередині пульсувала сильніше. Навколо настала тиша, що слухала її серце.

— Чому ти… стежиш за мною? — тихо запитала вона, її голос ледь прорвав тишу.

Кірвен нахилив голову, не відповідаючи відразу. В його погляді була сила, що одночасно викликала тривогу і цікавість. Айліс не знала взагалі як реагувати на його появу. Може краще втекти? Але ксаларі були найкращими мисливцями.

— Щоб знати… щоб зрозуміти, — нарешті промовив він. — Ти не звичайна. І це цікавить усіх.

Айліс відчула, що магія всередині резонує з його присутністю, немов два світи торкнулися одне одного. Вона зробила крок уперед, серце калатало шалено, але він не рухався ближче. Кірвен стояв мов стіна тіні, одночасно викликаючи бажання підійти і страх втратити контроль.

— Кажуть, що ти можеш знищити світ, - він почав ходити навколо Айліс. – Або врятуєш його.

Слова його лягли важким туманом у її свідомості. Вона зрозуміла: він знає більше, ніж вона може усвідомити. Він бачив те, що ще не відкривалося перед нею. І хоча страх виринав із глибини серця, цікавість тягнула вперед.

Кірвен знову кивнув, оцінюючи її внутрішню силу, і повільно відступив назад, зникаючи серед дерев. Його фігура розчинялася у темряві, залишаючи після себе лише відлуння присутності — холодну тінь і зелене світло, що ще довго світилися в її пам’яті.

Айліс стояла, важко дихаючи, серце калатало шалено, магія відгукувалася на кожен подих. Страх змішувався з цікавістю, а цікавість — з бажанням зрозуміти, хто він і чому вона стала для нього важливою. Вона зробила перший крок уперед, розуміючи, що цей шлях уже не буде простим. Світло кристалу, видіння і голос Кірвена стали ниткою, що вела її далі, у новий світ, сповнений небезпек і таємниць.

- Ми ще зустрінемось, Розколота, - сказав хлопець.