Глава 6

Айліс ішла крізь ліс, що ще зранку був зеленим і живим, а тепер перетворилося на хаотичне море дерев. Кожен крок давався їй важко, серце калатало шалено, а ноги ледве не підкошувалися від втоми і страху. Дівчина намагалась не дивитись в небо, адже боялась, що побачить там щось. Крик Ксаларі ще лунав у вухах, рев ворогів здавалося, що переслідував її навіть у власній голові.

Айліс пам’ятала його обличчя — обличчя Айлара, що залишилося серед руїн, його руки, підняті, щоб стримати ворогів. Його жертва пульсувала всередині неї, наче відлуння удару серця, і давала силу рухатися вперед, навіть коли ноги здавалися важкими, як камінь. Кожен спогад про його тихий голос і стійкість тепер слугував їй маяком, вказуючи шлях у хаосі, де кожен крок міг стати останнім.

Вона опинилася в самій гущавині. Тут ксаларі не знайдуть її. Принаймні дівчина сподівалась на це. Темрява густішала, і вона відчувала, як світло, яке ще недавно було її захистом, тепер наче відступає. Але зсередини прокидалася магія, холодне й водночас живе світло, що відгукнулося на її страх і біль. Воно шепотіло, спонукало, підказувало: «Йди… виживи… не озирайся…». Кожна її клітина відчувала силу, яка ще не мала імені, але вже рвалася назовні, готова захистити її, коли тінь небезпеки стане занадто близькою.

Перші кроки в ліс були обережними. Темрява обіймала її щільно, мов живий покрив, що ховав кожен рух і кожен подих. Дерева стояли мов мовчазні стражі, їхні гілки пересікали небо, наче стріли тьмяного світла, а коріння хитко вигиналося з-під землі, прагнучи спіймати невинну душу. Айліс навчалася слухати — серце, кроки, шелест листя, подих повітря. Кожен звук міг означати небезпеку, кожен рух — пастку або шлях до безпеки.

Страх і відчай боролися всередині. Вона чула, як відлуння пожежі ще довго пульсує в її свідомості, як крики селян, рев ворогів і тиша батька злилися в одну гучну симфонію втрати. Сльози стікали по обличчю, змішувалися з пилом і брудом, але вона йшла далі, бо в глибині серця зрозуміла: зупинитися означає смерть.

Ліс змінювався з кожним кроком. Спершу густі хащі, де тіні схожі на фігури ворогів, потім тісні зарості, що здавалося, намагалися затягти її всередину, як живий лабіринт. Вона торкалася кори дерев, відчувала холод під пальцями, прислухалася до шелесту листя і шелестіння трави, що розступалася під ногами. Кожен звук міг бути небезпечним, але одночасно — підказкою.

Час втрачав значення. Дні і ночі змішалися, бо сонце не пробивалося через щільний полог дерев. Вона пам’ятала, що повинна рухатися, але розуміла: втеча — не лише фізична, а й духовна. Всередині її зростала сила, яку вона ще не могла повністю контролювати, але відчувала, що вона готова вибухнути, якщо знадобиться. Кожен подих, кожне прискорене биття серця були як розкриття невідомої енергії.

Вона відчула перший справжній момент самотності. Ніхто не біг поруч, ніхто не захищав. Світ залишився за її спиною, і тепер вона одна. Хоча так було все життя Айліс. Ця самотність була холодною, але дала відчуття свободи: вона могла рухатися, слухати себе і навчатися того, що ще вчора було недоступним. Тепер вона відчувала, що навіть темрява може бути союзником, якщо навчитися розуміти її мову — шелест листя, тремтіння гілок, легкий запах вологого моху.

Дівчина зупинилася біля невеликої річки. Вода відображала темряву і світло одночасно, зливаючи відлуння пожежі з новим світом, у який вона вступала. Айліс нахилилася, вмилася, відчуваючи, як вода охолоджує обпалене серце, і думала про Айлара. Його образ лишався з нею, як маяк, як обіцянка, що потрібно вижити, навчитися і колись повернути все, що він віддав. Кожна хвиля, що торкалася її обличчя, здавалася обіцянкою нового початку.

В глибині лісу вона помічала маленькі знаки життя — шурхіт тварин, шелест листя, слабкий запах квітів, що залишилися. Все це здавалося дивним контрастом до руїн села, до горя і втрат, що залишилися позаду. Ці маленькі моменти допомагали їй триматися, давали надію, що вона не загубилася повністю. Вони були мов крихітні маяки, що підказували: світ не зовсім зруйнований, і дівчина може знайти свій шлях.

Ночі в лісі були темними і мовчазними. Айліс вчилася відчувати темряву, розуміти її, знаходити шляхи там, де їх, здавалося, немає. Вона слухала власне дихання, прислухалася до тиші і відчувала магію всередині себе, що повільно прокидалася. Дівчина відчула силу, що розросталася в грудях, спалахує холодним світлом і готова вирватися, якщо її життя опиниться під загрозою. Кожен крок у темряві ставав уроком, кожне падіння — перевіркою стійкості.

Вона не знала, скільки пройшло днів. Можливо, ніч, можливо — ранкове світло, яке пробивалося крізь гілки дерев. Айліс рухалася безупинно, бо навчилася, що зупинка означає небезпеку. Кожен крок ставав частиною її нового шляху, частиною навчання виживати, сприймати темряву і використовувати її на свою користь.

І ось, після довгих годин самотньої втечі, вона перетнула межу першого лісу. Перед нею відкрився новий простір — світ трохи світліший, але все ще сповнений небезпек. Дерева рідшали, шум річки ставав голоснішим, а повітря здавалося легшим. Айліс вперше відчула, що пройшла перший етап, першу випробувальну межу, і хоч серце ще билося шалено, вона відчула внутрішню тишу.

Вона зупинилася, присіла на пеньок, обличчя мокре від сліз і поту. Дівчина відчула, що магія всередині неї ще повільна, ще невпевнена, але життєва сила, що пульсує в грудях, готова захищати, навчати і рости. Вона підвела голову, дивлячись на стежку, що простяглася вперед. Серце, що досі билося від страху і втрати, тепер наповнилося рішучістю.

Її перший самостійний крок у світі поза селом лише розпочинався. І хоча темрява все ще обіймала її тісно, вона знала: вона йде своїм шляхом, і цей шлях — її власний. Кожен крок далі в глиб лісу ставав свідченням того, що вона здатна вижити, навчитися і, одного дня, повернутися сильнішою.