Глава 4

Село після пожежі храмового дерева нагадувало поле після бурі: попіл ще тліє у ямках, повітря густе від диму й запаху горілої кори, а на траві розкидані обвуглені гілки, наче кістки стародавніх істот. Люди пересувалися обережно, переступаючи залишки палаючого святого місця, ніби боялися, що одне необережне слово чи рух може викликати нову катастрофу. Хтось прикривав ніс і рот, інші торкалися обвуглених шматків, мов шукаючи в них опори й спокою. Дим ледь колихав волосся, співав у повітрі тихі, приглушені шепоти страху.

Айліс сиділа осторонь на камені, обіймаючи коліна й спостерігаючи, як інші підходили до дерева, де зазвичай вирішували важливі справи. Кожен їхній крок, кожне тихе слово здавалося їй вироком. Дівчина відчувала погляди людей, які проникали в саму душу, обпалювали думки й емоції. Серце билося так гучно, що здавалося, його чують усі навколо, кожен звук її тіла видавав прискорений ритм страху. Вона розуміла, що тепер її життя змінилося назавжди.

Старійшини зайняли свої місця на підвищенні, мов судді, що вирішують долю світу. Тиша, що повисла, була важкою, мов завішене чорним оксамитом небо. Їхні погляди були холодні, строгі, пронизливі. Кожна зморшка на обличчі свідчила про роки страху, болю, досвіду життя й смерті, про роки, коли вони бачили добро й зло і знали, що одне рішення може зруйнувати життя. Айліс дивилася на них, намагаючись збагнути: злість, розчарування, страх чи щось гірше — все це змішалося в єдину бурю, яка пронизувала її тіло.

— Приведіть дівчинку, — мовив старий Артеріус, його голос звучав тихо, але відлуння розійшлося серед натовпу, мов дзвін у порожньому храмі.

Двоє чоловіків підійшли до Айліс і взяли її за руки. Вона намагалася не боротися, але всередині трималася за ковдру страху, що накочувала хвилями, немов темна вода з великого озера. Вона йшла, немов уві сні, до підвищення, де вже чекала громада. Люди відходили в сторони, проштовхуючи дітей ближче до себе. Кожен крок здавався важким, мов ходіння по килиму з шипів. Навіть сонце, здавалося, боялося дивитися на неї: його промінь відмовлявся торкатися її волосся, мов намагаючись оберігати або попереджати.

Старійшини обмінялися поглядами. Їхні обличчя були масками суворості, очі — холодними й непробивними. Кожен рух був продуманим, ритмічним, мов танець, відпрацьований століттями. Вони обговорювали між собою тихо, пошепки, і хоча слова лунали не голосно, Айліс чула кожне, наче вони проникали прямо в її свідомість.

— Що ти скажеш, дитинко? — запитав Артеріус. Його очі були глибокими, мов порожнеча, голос тремтів від віку, але вібрація слова здавалася лезом, що розтинає повітря. — Чи розумієш ти, що сталося?

Айліс підняла очі. Вони сяяли двома кольорами: яскраво-срібні, а в іншу мить темні як ніч. Саме в такі моменти дівчина мріяла бути простою, як і решта айріанів. Чому вона не заслуговує просто знайти своє місце?

— Я… не хотіла… — сказала дівчина, і замовкла, бо сльози пересохли в горлі. — Я не знала…

— Не знала! — підхопив голос із натовпу, хрипкий і глухий, мов тварина, що раптом прокинулася. — А чому тоді дерево згоріло? Чому повітря стало важким, а небо димним? Ти принесла нам біду!

Старійшини переглянулися. Їхні рухи були ритмічні, мов відточений механізм, їхні жести точно вказували, що рішення вже назріває, хоч його ще не проголосили. Вони збирались зробити це давно.

— Це… не природне, — сказала одна зі старших жінок, її голос був тихий, але холодний. — Таке дерево ніхто не зміг би спалити. Навіть вітер не зміг би. Це сила. Сила чужа, - її крила затріпотіли від хвилювання.

— Чужа, — підтвердив Артеріус, нахилившись вперед, немов обстежуючи саму дівчинку. — Ми всі це відчули. Пекуча, немов вогонь у серці. І Айліс… вона… джерело.

Громада завмерла, мов очі, що дивляться у прірву. Хтось пригнувся, хтось відступив назад, діти стиснули руки матерям, а жінки швидко прикривали обличчя. Навіть вітер, що пробігав крізь площу, здавалося, зупинився, спостерігаючи за дівчинкою.

— Я пропоную… — почав ще один старійшина, голос його лунав упевнено, — Що дівчинку слід вигнати. Щоб її сила не принесла нам ще більших лих. Аби нічого подібного не повторилося.

Шепіт пройшов натовпом. Одні кивали головами, інші хрестилися. Паніка ширилася швидше за вогонь, що ще кілька годин тому спалював дерево. Діти ховалися за спинами матерів. Айліс відчула, як холод пробігає по хребту, немов тонкі голки. Вона хотіла закричати, відстояти себе, пояснити, що вона — не зло, що світло, яке вирвалося з її руки, не мало наміру шкодити. Але її голос не виходив.

— Ні! — раптом почувся голос, що розірвав тишу. Це був батько Айлар, який нарешті вирішив постояти за дівчину. — Ні, вона не винна! Вона не знала, що робить! Ви не маєте права…

Голос його тремтів, але він стояв стійко. Він бачив, як дівчинка тримає руки перед грудьми, як її очі ширяють страхом і провиною. Його серце стиснулося від болю, і він не міг допустити, щоб Айліс зламали словами старійшин і криками натовпу. Айлар дуже добре знав, що в цієї дівчини добре серце. Обидві його частини.

— Чи не бачили ви, як вона плакала? — продовжив батько, голос його звучав мов набір металевих молотків, що б’ють у броню. — Чи не бачили, як її серце рветься від цього? Вона не проклята, вона… вона особлива. Її сила — не зло, а дар, який ми мусимо навчитися розуміти.

Тиша впала важче, ніж раніше. Можливо десь в іншому місці цьому б і повірили. Та айріани були не такими. Вони вірили лише в світло, гармонію. А Айліс порушувала це все. Та ще й пророцтво.

— Ми розуміємо твоє обурення, Айларе, - почав інший старійшина. – Але такий закон громади. Айріан, що приніс таку біду, не може залишитися серед нас.

— Закон… — чоловік стискав кулаки, і сухі суглоби тріщали від напруги. — Закон не може бути сліпим! Якщо ви зараз виженете її, то піду і я. А це значить, що захист послабиться, - Айлар не зводив погляду зі старійшин. – Ви і так знаєте, що він слабкий. Вже зовсім скоро ксаларі будуть тут. І чи зможете ви вистояти?