Глава 3

День був тихий і сонячний, наче сам світ на мить забув про темряву й прокляття. Весняне повітря пахло молодою травою, димом від печей та терпким соком, що витікав зі свіжозрізаних гілок. З кожним подихом воно ніби очищало душу від важких думок, і навіть зморені господині, що вже зранку порались біля печей та казанів, знаходили час зупинитися і всміхнутися. У селі всі готувалися до свята — скоро мало початися обрядове вшанування храмового дерева, старого й величного ясеня, який стояв на пагорбі біля храму.

Це дерево вважали святинею: казали, що його коріння тримають землю від розколу, а гілки тягнуться до небес, з’єднуючи світ людей із силами предків. Старі любили переказувати дітям, як саме під цим ясенем колись уклали перший мир після Великого Розлому, а дівчата вишивали на рушниках його крону — символ життя й надії. Кожного року, коли приходила весна, село збиралося біля дерева, щоб віддати шану й попросити про врожай, добробут і здоров’я.

Айліс крутилася неподалік, хоча ніхто не бажав бачити її на цьому святі. Дівчині вже було сімнадцять. Вона завжди знаходила собі тихі місця, куди інші її віку не бігли. Дівчата сміялися, плели вінки з кульбаб, хлопці носилися зі списами з гілляччя, уявляючи себе воїнами. Айліс же стояла осторонь, тримаючи в руках тонку гілочку, і зосереджено дивилася на дерево.

Її завжди тягнуло сюди, до ясеня. Вона відчувала щось, чого не помічали інші: наче всередині цього дерева пульсує невидима сила. Коли вона торкалася жорсткої кори, їй здавалося, що чує гул — низький і глибокий, схожий на віддалений удар барабана. Іноді цей звук нагадував їй серце — велике, древнє, що б’ється десь у глибині землі. У такі миті Айліс ставало і страшно, і спокійно водночас.

— Дивна, — прошепотіла одна з дівчат, проходячи повз із подружками.

Вони глянули на Айліс, ніби на щось чуже, і швидко відвернулися. У їхніх голосах не було відкритої злості, але в кожному слові чулося відчуження, від якого в грудях стискалося. Її це вже не ранило так, як раніше: вона звикла. Та тінь самотності, що тяглася за нею від народження, ніколи не зникала. І хоч дівчина намагалася вдавати, що їй байдуже, всередині кожне таке слово ставало каменем, який додавався до тієї невидимої ноші, котру Айліс носила з перших днів життя.

Сонце піднімалося вище, і село поволі сходилося на галявину перед храмом. Священнослужитель готував жертовні трави, старійшини приносили хліб і молоко, господині — свіжі короваї й миски з медом. Молодь тягнула глиняні глечики з квасом. Навколо гомоніли, сміялися, перегукувалися. Діти бігали між дорослими, розкидаючи пилюку й квіти.

Лише навколо Айліс знову утворилося порожнє коло. Вона намагалася не зважати, малювала на землі якісь візерунки. Її очі то ставали світлими, сріблястими, то раптом темніли, мов глибина нічного озера. Ця мінливість завжди лякала людей, а вона навіть не усвідомлювала, як це відбувається.

Років з дванадцяти вони весь час змінювались, хоча раніше кожне мало різний колір. Якщо довго не дивитись на дівчину, то це навіть переставало лякати. Але Айліс ще й була єдиною, хто ховав свої крила. Вони так само весь час показували її сутність. Розколота. Неправильна.

Коли обряд почався, усі стали колом навколо дерева. Чоловіки зняли шапки, жінки схилили голови. Священник підняв руки до неба й заспівав стародавню пісню. Його голос був низьким, розкотистим, і вже за мить до співу приєдналися старійшини, потім усі присутні. Пісня текла, як ріка: потужна, повільна, велична. Здавалося, навіть земля під ногами завібрувала від сотні голосів.

Айліс стояла осторонь, але відчувала, як щось усередині неї відгукується. Її серце билося у двох ритмах — швидше й голосніше, ніж завжди. Один стукіт відлунював у голові, другий віддавався в животі, мов удари великого барабана. Вона відчувала, що не може залишатися на місці.

Вона зробила крок уперед. Потім ще один. Ніхто не зупинив її, та й не наважився би: діти, мовляв, можуть бавитися, лише б не заважали дорослим. Айліс простягнула руку й торкнулася кори. Долоня запекла, немов від жару, але відсмикнути її вона не змогла. У грудях щось стиснулося, в очах потемніло, а тоді спалахнуло світло.

Спершу це була маленька іскорка, як від кресала. Маленький спалах, який міг здатися випадковим відблиском сонця. Але він не зник. Іскорка виросла, загорілася всередині її долоні, мов промінь сонця, що вирвався з нутра. Люди замовкли. Пісня урвалася. На мить запанувала тиша, важка, як камінь. Вітер стих, навіть пташки на деревах замовкли.

— Світло… — хтось прошепотів, і цей шепіт пройшов натовпом, мов хвиля.

Та наступної миті ця іскра виросла у спалах. Він вирвався з її руки й ударив у кору дерева. Ясен заволав тріском, наче живе створіння, що відчуло біль. Сухі гілки миттю зайнялися полум’ям. Вогонь піднявся вгору, проковтнувши зелень і бруньки, які тільки-но розпустилися. Полум’я злетіло в небо, а дим стовпом піднявся так високо, що закрив сонце.

— Вона спалила святиню! — крикнув хтось із натовпу.

Айліс відсахнулася, дивлячись на власні руки. Вони тремтіли, але не обпеклися. Полум’я росло, немов підживлювалося не деревиною, а її власним страхом і криками людей. Натовп збурився. Жінки перелякано озирались, тягли дітей за собою, чоловіки хапали відра з водою, але вода тільки шипіла й зникала у вогні. Старійшини стояли приголомшені: ніхто з них не пам’ятав, щоб святе дерево коли-небудь палало.

— Це знак, — озвався один. — Чорний Місяць дав нам своє прокляття.

— Вона принесла біду! — інший кинув у бік Айліс камінь, але той відскочив від землі, нікого не вразивши.

Дівчинка стояла посеред натовпу, самотня, маленька й розгублена. Серце билося подвійним ритмом, у грудях піднімався крик, але голос не виходив. Вона тільки дивилася, як полум’я пожирає дерево, і відчувала, що це сталося через неї.

Коли остання гілка тріснула й упала в дим, люди зібралися щільним колом. Хтось тягнув її від дерева, хтось кричав, що треба вигнати, хтось благав старійшин ухвалити рішення. Паніка ширилася швидше за полум’я.