Глава 2

Роки спливають непомітно, але пам'ять людей у селі довга. Те, що сталося тієї ночі під Чорним Місяцем, ніколи не забулося. Навіть коли немовля виросло й стало дівчинкою з довгим білим волоссям і дивними очима, кожен, хто зустрічав її погляд, пригадував ті слова: «Вона — Розколота».

Її назвали Айліс. Гарне ім’я, м’яке, світле, та воно не знімало тягаря. Для односельців вона була не Айліс, а щось чуже, те, чого краще уникати. Слово «дитина» до неї вживали рідко, а якщо й називали, то пошепки, немов боялися, що саме її ім’я може накликати біду.

Змалку дівчина відчувала: діти не гралися з нею. Коли вона приходила на майданчик біля криниці, де малеча стрибала через мотузку чи ганяла дерев’яний м’яч, усе стихало. Чужі очі різко відверталися, усмішки зникали. Хтось знаходив привід утекти. Айліс стояла сама, дивилася, як пил здіймається від їхніх босих ніг, і мовчки відходила.

Одного разу, коли їй було шість, вона наважилася підійти ближче. Хлопці грали в гру з палицями, де треба було збивати камінь з кілочка. Айліс завжди було досить скромною та тихою. Та і добре вже вивчила правила, які їй нав’язало село. Особливо коли мати померла кілька років тому, а за нею пішов дідусь. Батька ж вона ніколи не знала. На виховання дівчинку взяв до себе один самітник, що жив на околиці села. Він і став для неї родиною. Хоча Айлар був чоловіком суворим, та й не дуже любив говорити. Але Айліс ніколи не скаржилась. Все одно немає іншого виходу. 

Хоча дівчинка ж, на перший погляд, була справжньою айріанкою. Навіть крильця тріпотіли за спиною. Але варто було придивитись ближче, і все ставало зрозуміле. Одне око чорне, інше біле, а в грудях звучав стук двох сердець. Та Айліс більше не хотіла ховатись. Нарешті вона набралась сміливості.

— Можна я теж пограю з вами? –сказала дівчинка.

Її голос прозвучав тихо, але достатньо виразно. Хлопці зупинилися. Найстарший з них, син коваля, глянув на неї довгим поглядом. Його губи скривилися. Він з самого дитинства чув розповіді про Розколоту.

— Ти? — він засміявся. — А ти не зламаєш кілочок своїми чарами?

Діти навколо хмикнули, дехто нервово, дехто зловтішно. Айліс опустила очі. Вона не розуміла, чому так. Вона нічого поганого не робила. Лише хотіла грати. Айліс повернулася й пішла, але за спиною чула.

— Дивись, вона розсердиться — і в тебе два серця виросте! – сказав один.

— Або одне зупиниться! – розсміявся інший.

Сміх боляче різав по душі. Слова впивалися, мов колючки, і залишали сліди глибші за будь-які подряпини. Її дні минали в тиші. Вона сиділа на узліссі, де трава була висока, і дивилася, як інші бавляться. Або ходила річкою й кидала у воду камінці, рахуючи кола на поверхні. Іноді їй здавалося, що сама річка слухає її, бо вода, ніби зачарована, сповільнювала течію поруч із нею, а хвилі лагідно торкалися її пальців. Але ця втіха була короткою — бо щоразу, коли вона поверталася додому, на неї чекали косі погляди й шепіт. Люди боялися навіть того, що дівчина просто проходила повз. Жінки притискали до себе дітей, чоловіки хмуро відверталися.

Айліс росла, розумнішаючи швидше за інших. У неї був дар слухати світ. Вона чула, як дерева шепочуться між собою, як трава співає від подиху вітру, як у глибині землі живе глухий гул. Це її лякало і водночас приваблювало. Але з ким цим поділитися? Ніхто не слухав, ніхто не повірив би.

Одного разу вона врятувала кошеня. Хлопчаки хотіли втопити його «для забави». Вона вихопила його з їхніх рук і втекла в ліс. Там, у схованці під старим дубом, зігріла його, нагодувала принесеним хлібом. Кошеня лишилося з нею, єдиний друг, який не тікав, не боявся її очей. Вона назвала його Мір.

Але коли люди побачили кошеня біля її двору, зчинився галас: «Вона чаклує! Дикі звірі йдуть до неї самі!» Айлар довго доводив, що то лише кіт, але після того злякано наказала дівчинці не приводити тварину додому. Вночі Айліс плакала, стискаючи Міра, ховаючи його під ковдрою. Однак все ж довелось повернути його назад в ліс.

Минали роки, і вона вчилася жити з порожнечею. Коли інші діти збиралися біля багаття, вона сиділа на відстані, слухала їхні співи, але не наважувалася підійти. Коли підлітки почали дружити, триматися парами, вона йшла у поле, дивилася на зорі й тихо шепотіла свої секрети небові.

Дівчина навчилася розмовляти сама з собою, придумувати історії й казки, які ніколи ніхто не почув. Вона навчилася бачити красу там, де інші бачили лише буденність: у тріщині старої глиняної стіни, де проріс зелений пагін; у тіні хмари, що лягала на луг і робила його схожим на море.

Іноді Айліс навіть здавалося, що весь світ намагається компенсувати їй людську жорстокість: пташки сідали поруч, вітер лагідно торкався щоки, а нічні зорі світилися сильніше саме для неї.

Чому вона мусила страждати через те, що не була здатна змінити? Хіба дівчина могла обирати ким народитись? Якби ж тільки все було інакше. Можливо якби Розколота народилась у ксаларів, то вони би прийняли її. Айліс часто чула, як старійшини збиралися біля криниці й перешіптувалися.

— Дитина росте… — Не дитина. Розколота. І ми ще не знаємо, чого від неї чекати.

Вона одного разу підслухала ці слова, ховаючись за парканом. Тоді вперше відчула, що її доля вже вирішена кимось іншим, без її участі. Коли їй виповнилося дев’ять, трапилося те, що вона запам’ятала назавжди. Одного вечора вона сиділа біля вікна й спостерігала, як діти бавляться в піжмурки. Вони сміялися, падали на траву, кричали так голосно, що здавалося — навіть зорі почують. Айліс теж усміхнулася, і в той момент у її руках мимоволі спалахнуло світло. Маленька кулька сяйва, чистого й теплого, ніби шматочок місяця.

— Дивись, Айлар! – сказала вона. – У мене вийшло! Я теж можу!

Дівчина чекала захоплення, радості. Але чоловік… завмер. Її очі розширилися від жаху, він навіть відступив на крок. І це був удар сильніший, ніж будь-які слова. Айліс стояла, тримаючи кульку світла, яка тремтіла, як серце, що от-от розіб’ється. І бачила, як названий батько дивиться на неї — не як на доньку, а як на щось чуже. На небезпеку. Кулька згасла. У кімнаті стало темно. Тиша навалилася важким тягарем. Айлар не сказала нічого, але її руки тремтіли.