Глава 1

Ніч опустилася на світ важко, ніби сама темрява чекала чогось невідворотного. Повітря стояло густе й липке, наче навіть дихати було важко. Вітер завмер, дерева стояли нерухомо, ріка перестала шуміти, її вода лежала гладкою поверхнею, як дзеркало. Навіть собаки в селі раптово стихли, притислися до землі, наче відчули небезпеку. Коні в стайнях били копитами, але не іржали, а кури поховали голови під крила. Усе довкола застигло у дивному чеканні, як перед бурею, що несе не просто грім, а щось набагато страшніше.

Небо вкрили чорні хмари, повні ваги й злоби. Ще кілька годин тому місяць був повним і сяяв чистим світлом, дарував сріблясті доріжки на воді, висвітлював трави й городи, а тепер його світло почало танути. Спершу — легка тінь, потім темніший обідок, і ось уже срібний диск перетворювався на чорне провалля. Наче чиясь невидима рука стирала його з небосхилу.

Для народу айріанів це було дуже дивно, адже вони весь час живуть в небесах і здатні контролювати погоду. А ще в кожного були прекрасні крила, що дозволяли літати серед птахів. Та й народ майже не ховав їх. Так вже повелось з початку часів, що чотири народи розділили між собою владу. Вейри отримали моря, що підкорялись їх волі. Люди ж мали секретні знання та таку магію, яка більше не слухалась нікого. Ксаларі відрізнялись від всіх інших не лише тим, що намагались триматись окремо. Вона здатні керувати тінями. І колись ці всі народи мирно жили, задоволені своєю роллю. Доки не стався Великий Розлом. Жахлива війна спустошила землі, назавжди розділивши усіх.

Для айріанів все мало бути звичним. Проте зараз вони зовсім не впізнавали небо. Це село було розташоване далеко від міст, здавалось на околиці цілого світу. Навколо лише хмари, а десь внизу простягався безкрайній ліс. І ніхто навіть не знав, що там далі. Та власне і не хотіли.

Та тепер все було зовсім інакше. Люди повиходили зі своїх хат. Їхні постаті, загорнуті в кожухи й плащі, темніли в світлі каганців. Вони підняли голови й злякано перешіптувались.

— Чорний Місяць… - у їх голосах тремтів жах.

Старі жінки поспіхом перешіптувались, притискали онуків до грудей, деякі падали навколішки й шепотіли молитви до древніх богів, забуті в буднях, але пам’ятні в хвилини страху. Чоловіки витягали з кишень обереги — шматочки заліза, висушені трави. Вони стискали їх так, що кістки пальців біліли. Всі намагались якомога швидше заховати свої крила, адже ніхто не знав чим це закінчиться. Усі знали: затемнення — то не просто примха природи. Це знак. І знак завжди несе біду.

Але в хатині на самому краю села був інший звук — крик жінки, що народжувала. Її голос, повний болю й напруги, змішувався з тріском дров у печі, зі шепотом повитухи й глухою молитвою чоловіка, який ходив під дверима, стискаючи кулаки так, що на долонях залишалися червоні сліди від нігтів.

У хаті пахло димом, кров’ю і гарячим потом. Полум’я лампадки миготіло, тіні скакали по стінах, і саме в цю мить дитина з’явилася на світ. Її перший крик пролунав гучно, розітнув тишу, але не приніс полегшення. Бо саме тоді місяць закрився повністю, і світ опинився під чорним шатром.

Повитуха, яка приймала не одні пологи, завмерла. Її руки затремтіли, пелюшки випали з пальців. Вона дивилася на дитину й відсахнулася, наче від вогню. Немовля мало біле як сніг волосся, а його очі, хоч ще й не зовсім відкриті, вже світилися неприродним сяйвом: одне — сріблясте, мов крижане світло повного місяця, друге — темне, наче вороняче перо. І головне — воно дихало подвійно, а серце билося в два ритми. Звуки відлунювали, наче в хаті було двоє дітей, але лежала лише одна.

— Це… не може бути… — злякано прошепотіла повитуха й перехрестилася.

Виснажена мати простягнула руки, щоб узяти дитину. Її волосся липло до скронь, але вона все ж торкнулася доньки. І навіть вона здригнулася, коли відчула: шкіра то тепла, наче зігріта сонцем, то холодна, як крижана ріка. Немовля мінялося щомиті, ніби не могло вирішити, до якого світу належить.

За вікном люди злякано вдивлялися в небесне провалля. Ніхто не наважувався говорити голосно, та напруга зривала голоси. І раптом порив вітру розчинив віконниці. Світло лампадки вирвалося назовні. Кілька жінок, що були в кімнаті, побачили дитину й закричали. Їхній вереск прокотився селом, піднявши ще більший жах.

— Знак! — вигукнув одна.

— Прокляття! — додала інша.

— Розколота… — прошепотіла стара, яка ще пам’ятала легенди, що ніколи не записувалися, а передавалися від вуст до вуст.

За мить у двір ринули люди. Хтось хапався за вила, хтось за камінь, хтось уже шукав мотузку. Батько жінки кинувся напереріз, розставив руки, намагаючись втримати натовп. Його очі горіли відчаєм. Він кричав, що то його онучка, що не можна судити немовля. Але слова гинули у реві натовпу. Люди боялися. Вони бачили сяючі очі немовляти, чули подвійний звук її серця. І їхній страх нашіптував їм одне: «Це не наше. Це чуже. І чуже принесе біду».

Старійшини зібралися тієї ж ночі. У великій хаті, де пахло димом і старим деревом, вони сиділи колом, їхні тіні гойдались по стінах, ніби самі духи слухали цю нараду. Немовля лежало в колисці, а мати тримала руки на її краях, ніби готова була кинутися на будь-кого, хто спробує забрати доньку. Її очі були почервонілі від сліз, але голос тремтів рішучістю.

— Це моя донька, - сказала жінка. – Вона жива. Вона моя.

Та старійшини бачили інше. У світі, розділеному Великим Розломом, не мало існувати істоти, що носить у собі дві протилежні сили. Немовля було порушенням. А порушення рівноваги завжди веде до лиха. Найстарший, дід із обличчям, зморшки якого скидалися на тріщини висохлої землі, нахилився ближче. Його погляд був важким, мов камінь. Голос глухий, мов гуркіт скелі, що падає в прірву.

— Ти розумієш, хто вона? – врешті сказав він.

— Вона моя дитина! — повторила мати, цього разу різко, мов удар ножа.

У хаті запанувала тиша. Лише потріскування полін у печі й подвійне биття дитячого серця розривало повітря. Цей звук різав слух, пробирав до кісток. Кожен старійшина відчував холодний дрож, коли подвійний ритм віддавався у грудях, неначе щось чуже торкалося їхніх душ.