Пісня про вбите кохання

Вже цілий тиждень я тільки й роблю, що дивлюсь дурні комедійні серіали, їм фаст-фуд та заливаю в горлянку усе пійло, що продається в магазині під будинком. Навіть в соцмережі не заходжу, щоб не натрапити на фото колишньої.

Й так щоразу, коли мене кидає дівчина. А стається це часто. Ще й відмовка завжди однакова:

- Ти приділяєш мені замало часу! Постійно на студії зі своїми хлопцями!

Ну а що я зроблю?! Натура в мене така - музикальна. Ще з самого дитинства вишукував у дворових новинки на плеєрах й обмінював їх на домашку. А тепер взагалі без маленької мелодії і дня прожити не можу: то гітара в руках, то пісні пишу. Та й не дарма ж гурт вже 2 роки піаримо, в нас навіть концерти є. Зазвичай.

Зараз я ані грати, ані писати не ладен. Лише існувати в темному просторі захаращеної кімнати.

Так я гадав, доки курячи на балконі, не почув розмови сусіда з місцевими бабцями про якусь босорку, що вирішує людські проблеми. Казали, це чи то мольфарка, чи то відьма... Власне кажучи, не важливо. Головне, що на магії знається. Отож, й допомогти зможе, бо набридло вже після розставання на кілька місяців ставати безхребетною мавпою, що смердить гірше за безхатьків. Відчуття, ніби з кожним розривом я все ближче до прірви. Так, з часом сердечні рани загоюються, але це все одно, що склеювати склянку, яку розбивають знову і знову. Рано чи пізно вже не лишиться, чого збирати купи. І це лякає.

Сам здивувався своїй рішучості, але розпитав у сусіда, де ту босорку можна знайти, купив квитки й рушив до Карпат. Як виявиться шахрайкою - хоч в горах розвіюся.

Дорога потягом ще була стерпною, а от давка в душному автобусі виявилась просто жахливою. Телефон з плеєром сіли, тому довелося вислуховувати розмови попутників. Ще те задоволення. Нащо мені знати, в кого де прищі вилізли, скільки вдома чекає котів та хто на кого як подивився? А краєвиди за вікном, що, судячи зі слів двох пані, мали б походити на мальовничі пейзажі, лише дратували. Я вже кілька разів встиг пожалкувати, що взагалі вийшов за поріг дому. Рятував тільки чіткий ритм дзижчання двигуна, який постійно нагадував, заради чого я терплю весь цей шлях.

Аж тут нарешті показався пошарпаний напис «Село Старі Мухомори». Просто літери вирізані ножем на вже потрісканій дошці, яка висіла на гілці дерева. Ані гарних тобі постаментів, ані хоча б яскравої фарби. Щось не дуже схоже, що десь тут живе відома та могутня босорка. Не було б, аби разом зі мною з автобуса не вийшло ще з десяток людей.

Навколо розкинулось безліч маленьких білених хат, розлогі дерева та височезні гори. А ще - жодного знаку, що вів би до потрібного будинку. Могли б й встановити, якщо туристів дійсно завжди приїздить так багато, як зараз. Я важко зітхнув та пішов за натовпом, подумки проклинаючи сьогоднішню спеку, пагорби та своє відкрите взуття, через яке вже забруднив ноги місцевим багном.

Хвилин за 20 ми дісталися старої мазанки, якій на вигляд було не менше, ніж моєму дідові. На лавах у дворі вже сиділо кілька людей. Далі ще години зо 3 довелося слухати різні бідкання, щодо проблем на роботі, порчі, заздрісних друзів, доки нарешті не настала моя черга.

Я зайшов до хати й оторопів: зі стін на мене дивилася купа почвар. Навіть не знаю, як їх описати: щось середнє між чортами, хижими звірами, жабами та зміями. Зовсім не того я очікував побачити від карпатської чаклунки.

- Вишивані рушники в мене також є, - сказала стара, що сиділа за великим столом, накритим червоною скатертиною. – Он, на покутті. А глиняний посуд – в шафках.

- Та я не… - погляд сам собою впав на довгі лави попід стінами, де лежали аркуші, списані якимись віршами, а тоді повернувся до зморщеного обличчя, покритого бородавками. Хустка, розшита квітами, ховала сиве волосся. А накидка з хутра чи то кози, чи то вівці прикривала плечі. Лише побачивши її я помітив, що в хаті зовсім не спекотно, швидше навпаки, навіть трохи прохолодно. Нервово зковтнувши, сів напроти старої.

- Пані відьмо, я…

- Босоркою мене клич, синку.

- Так, вибачте. Пані босорко, я до вас у важливій справі.

- З коханням, бачу, тобі не щастить. Вибір правильний ніяк не дається.

- Так і є, - голос прозвучав дещо сумніше, ніж хотілось би. – Розумієте, ну не можу я жити без музики. Одразу дівчат про це попереджаю. Вони говорять, що це так круто, класно, хлопець-гітарист – то ж просто мрія. А за кілька місяців чи навіть тижнів…

- Йдуть, бо уваги їм не приділяєш. Так чого ж ти від мене хочеш?

- Вбийте моє кохання, пані босорко, - впевнено відповів я. – Не витримую так більше. Щоразу здається, ніби от-от серце розірветься. Грати не можу, хлопці сваряться, концерти зриваються. Такими темпами мене скоро з гурту виженуть. Ще одне розставання й, даю слово, зроблю щось з собою. Несила вже терпіти. Тому мушу обрати щось одне. І краще вже бути з музикою.

- Завжди ви, молодь, кудись поспішаєте. Як зроблю, що просиш – не зможеш більше покохати ніколи й нікого, навіть якщо полюблять тебе.

- Згоден, - твердо сказав я. – Давайте вже якогось магічного зілля чи ляльок для ритуалів.

- Як знаєш. Потім не нарікай. Тільки от зілля тут не зарадить. Мусиш сам від своєї долі відмовитись: знищити усе, що коханням твоїм буде породжено, обрати самотній шлях.

Я впевнено кивнув й стара махнула рукою. До нас з іншої кімнати вийшов низенький кудлатий дід у капелюсі та червоних штанях. Він поставив на стіл горня з чаєм, обернувся чорним котом й зник за поворотом. Я ледь стримався, щоб не скрикнути від такого видовища.

- Не бійся. Годованці не зашкодять, коли підхід до них знати, - стара перевела погляд на горня. – Впораєшся – серце твоє стане кам’яним, а ні – все лишиться, як було. А тепер пий.

І я випив. Язик обпік дивний, незнайомий смак: гіркий та солодкий одночасно. А тоді – все заполонила темрява. Важка й холодна.

Коли розплющив очі, то побачив перед собою чорний туман, що затягнув усі усюди. Навколо не було нічого: ані столу, ані хати, ані кота з бабцею. Навіть лісу, неба та землі розгледіти не вдавалось.