Пісня озера Еала

Аеліта – улюблена донька короля Фіона поряд із відданим їй лицарем Аермором поспіхом тікали від високих засніжених мурів палацу. У звичайні дні пильна охорона – тисяча гвардійців – гарантували беззаперечну безпеку правлячій родині; нікому із нападників не вдавалося здобути перемогу над твердинею Еалафорду. 

Аж донині...

На замок наступали загарбники, які вже спустошили вщент близько дюжини міст та селищ на своєму шляху: Кірвалл, Дубренн, Еремахт, Солайсбур, Ліренвуд, Фіоннара-Хавен, Каортан-Вейл, Ріаннфорт, Айслінг-Вілл. Історії вчинених звірст, які передавались з вуст в уста від уцілілих, вплинули на рішення короля відправити доньку подалі від міста, на випадок можливої поразки.

Важкий бойовий кінь старої кельтської породи ніс лицаря у залізних обладунках, не поступаючись у швидкості ірландському скакуну принцеси. 

Їх подорож верхи без зупинок тривала вже пʼяту годину, і кожен вдих морозного повітря різав легені, мов лезо. Принцеса та її захисник непоміченими оминули два селища і безпечно проїхали повз довгий дубовий ліс звивистими стежками. 

Лицар на пару секунд відвів погляд від дороги, щоб запевнитись, як він говорив собі, що у принцеси все добре. Та погляд теплих медових очей юної леді вже був прикутий до нього. Серце юнака захоплене побаченою картиною наївно застугоніло у грудях. 

Принцеса, чиї мʼякі риси розтягнулись в усмішці, закинула голову до неба та зі сміхом почала ловити поодинокі сніжинки, що гарно осідали на її золотавому волоссі.

Лицар міг тільки замріяно милуватись нею, не в змозі відвести погляд. 

– Я вперше за своє життя вільна! – мовила дівчина; усмішка повільно зійшла з її прекрасного обличчя. – Але ж якою ціною!

Сніг заспокійливо хрумтів під копитами. Перед молодими людьми відкрилась простора галявина, і леді вже втомлена від тривалої подорожі запропонувала відпочити. 

Лицар неохоче був змушений погодитись.

Воїн допоміг принцесі злізти із сідла та постелив на землі, щоб дівчині не було надто холодно. 

Закутавшись у довгу, підбиту хутром кирею, білосніжного кольору, яка так і зливалась зі снігом, дівчина знову заговорила до свого мовчазного охоронця:

– Розкажіть мені щось, мій лицарю.

Прохання, яке одночасно було наказом, якому юнак не міг і не хотів протистояти. Він віддано віддав би все, чого попросить принцеса.

Лицар обережно опустився поряд із спадкоємицею свого короля і почав розповідь:

– На схід від цієї галявини є озеро, але мало хто знає про це, бо воно приховане густими рядами клену та берези. Легенди говорять, що його може відшукати лише той, хто потребує прихистку. 

Принцеса усміхнулась, а потім злегка розсміялась.

– Що смішного? – запитав лицар. Його вуста мимоволі теж розтягнулись в усмішці.

Він любив її сміх. Ніщо у всьому світі не звучало так чарівно, як голос леді його серця.

– Я гадала, що відважні лицарі не вірять у легенди.

Юнак струснув плечима.

– Ніколи не знаєш, що може чекати в житті.

Ніжна ручка принцеси накрила чоловічу долоню у металевому обладунку. І на якісь декілька коротких моментів, закоханим здавалось, що у цьому світі існують тільки вони вдвох.

Раптовий хруст снігу перервав їх тиху ідилію.

Лицар моментально піднявся, загородивши собою принцесу, та повільно витягнув із піхов меч. Навколо запала тиша, наче навіть вітер боявся своїм порухом зіпсувати її.

В один момент із дерева зіскочив чужинець в шкіряному дранті темно-коричневого кольору, селян, скоріше за все, із величезною сокирою у руках. Кривий рот чоловіка розтягнувся у єхидному оскалі.

– Трохи навіть сумно переривати таку романтичну мить. – демонстративно перекинувши сокиру з лівої у праву руку, промовив чужинець. А тоді додав: – Але наказ є наказ.

У той момент з-за дерев вийшло ще пʼятеро, тільки вже одягнені в обладунки, із невідомим гербом на серці, кожен мав свою вигадливу зброю: від деревʼяного списа до кинжалу. І тоді усвідомлення, наче лезо ножа, пронизало лицаря і принцесу.

Їх зрадили.

Чужинці поступово підходили, але не нападали.

– Можливо, зможемо домовитись? – запропонував мирне вирішення ситуації лицар. 

Чоловік із сокирою, голосно пирхнув.

– Нам вже добряче заплатили. Ти не зможеш переплюнути.

Воїн все-одно мав спробувати. Чисельна перевага не грала їм на руку: лицар чисто фізично не міг впоратись із такою кількістю озброєних чужинців, одночасно захищаючи принцесу.

– Нападай! – віддав наказ один із невідомих лицарів.

– Швидко, до озера. Я їх затримаю, – тільки і встиг юнак прошепотіти принцесі, щоб чули лише вони двоє, як дівчина швидко здійнялась на свого білосніжного коня. Її очі, були повні тривоги.

– Повертайтесь живим, будь ласка, Аерморе.

Лицар не міг нічого відповісти. Його завданням було ціною власного життя захистити принцесу. 

Важким, але впевненим кроком, він ступив назустріч чужинцям.

Сталь зіткнулась зі сталю. Воїн відбивав кожен удар, один за одним, та наносив їх сам. І ніщо не могло врятувати цих чужинців від люті вправного юнака.

Краєм ока він стежив за білим силуетом, який віддалявся на схід; один з лицарів кинувся за нею, але, на хвалу богам, її ірландський жеребець був швидким як вітер, а нападник був без коня. Аермор міг тільки молитись, щоб легенда виявилась правдивою.

Одного супротивника юнак встиг глибоко поранити, і той вже стікав кровʼю на снігу. Троє ще стояло не ногах. 

Лицар повторював тихо про себе, уважно слідкуючи за кожним рухом противників, що здатен їх зараз швидко побороти і повернутись по принцесу й того негідника, що побіг по неї.

Аж раптом юнакові завдали підступного удару зі спини. Потилиця лицаря загуділа від сили удару, а перед очима все потемніло. Він намагався і далі оборонятись наосліп, але за кілька секунд удар знову повторився – і королівський лицар нерухомо провалився у сніг.