Післямова

Напевно, не на такий фінал ти наш читач розраховував, чи не так? Але так повела ця історія, дивна і поки що дуже недосказана. Тут шлях Сірого Попелу та інших героїв (і навіть тих, про існування яких ти поки що не знаєш), лише починається. Якщо ти зміг пережити з Ромою, Аліною, Антоном Павловичем, Елуїзою Халєс та рештою все, що на них випало, то, швидше за все, у тебе стане сил піти з ними далі, а далі буде більше у всіх сенсах цих слів.

Але поки що нам треба поговорити з тобою про інше, не про наступну книгу, адже коли ще у авторів випадає можливість хоч щось сказати своєму читачеві безпосередньо, без домішки образів та натяків – лише на початку та наприкінці книги. А чим цінна саме післямова для авторів, то це тим, що в самій книзі автори вже багато сказали, і тут, нам залишається лише щось підкреслити, щось уточнити і може трохи доповнити деякі сенси. Ну, і природно, треба нагнати якоїсь інтриги та таємничості, хоча це необов'язково.

То про що ж книга, щойно прочитана тобою?

А хто його знає!

Тут було стільки всього, що конкретного і значущого дуже не просто виділити навіть нам авторам. Там, позаду, або, як кажуть у вище сказаному, залишилися історії і про незвичайну дружбу, і про долю, і про надію, яку ніколи не можна втрачати, як би все не здавалося безглуздим, марним, і особливо неможливим. Напевно, нехай, кожен сам для себе вирішує, що саме йому чи їй належить винести з цієї книги для того, щоб нести це все своє життя з собою десь у грудях чи в голові, а може навіть у почуттях. У всякому разі, ми маємо нахабство сподіватися на те, що ця історія здатна так впливати на тих, хто очима і серцем пробігся по рядках двох паралельних історій, які неминуче злилися в одну.

Ну, а якщо ти наш читачу живеш у далекому майбутньому, а ми для тебе далекі предки, то тепер, ти лише переконався, що люди в минулому не жили лише від сходу Сонця та до його заходу. І ми, так само як і ти, теж потребували самого Життя, куди входять сенси, запитання та відповіді, і звісно Любов.

А якщо ж ти наш сучасник, який ще не знає того, що чекає Сірого Попила далі, тоді не гай часу і швидше вирушай у дорогу! Ми запевняємо тебе – Рому ще чекає багато всього того, що робить з простого вуглецю дорогоцінний алмаз. А також там далі будуть нові герої, в яких особисто ми закохалися і нам вони вже давно здаються цілком реальними особистостями, які живуть насправді десь там, де нас просто не може бути. Вони, як і ми живуть у радощах і бідах, багато думають, борються із собою, із зовнішнім світом і кохають одне одного. І вони, на жаль, не знають про наше з тобою існування. Вони просто живуть один одним, щоби скуштувати всю повноту буття. І правильно роблять.

Отже:

Загалом же, на наш погляд, перша книга «Пісня Останнього: Біль вітру» про те, що минуле має залишатися в минулому, і не заважати наступати сьогоденню, інакше зворотне загрожує трагічно грандіозними наслідками. Ще ніколи прихід минулого в справжнє не обмежувався нешкідливими наслідками, швидше навпаки, оскільки минуле приходить тільки з однією метою: знову повторитися, а теперішнє, заради такої мети, має бути знищеним, і часом, разом з тими, хто в ньому живе. Звичайно, тихо і мирно піти разом зі своїм часом, поступившись місцем наступним, не просто, адже для цього треба мати найглибшу мудрість, високу смиренність і вміти поважати життя тих, у кого воно ще попереду. Зате хто має такі сили, щоб залишитися разом зі своїм часом, не втручаючись у життя тих, кому належить прожити свої відмірені дні, той точно зміг відбутися, як людина, таким Людям з великої літери - низький уклін від Братів Тихих - ви гордість свого часу та покоління!

Але нам ще багато про що треба поговорити з тобою наш читач, так що, довго не думаючи, швидше йди нашими слідами, які ми залишили для тебе на стежці, припорошеній старовинним попилом від того, чого більше немає. Ця стежка йде далі між гігантськими великими деревами у світі Пам'яті, прямо туди, де й знаходяться всі відповіді на всі питання. Чекаємо на тебе в другій книзі, в «Дикому Камені»!