Глава 3 Фенікс

Частина перша

Остання стіна

Черговий холодний сірий вечір покрив собою все місто. Морський туман, що прийшов із моря, колись званого Японським, а тепер немаючий гідного імені, окрім набору цифр, накотився на лабіринти вулиць, і прикрасив бетон маленькими крапельками конденсату. Похмура ніч вже практично змінила не менш похмурий день, занурюючи Фенікс у непроглядну темряву, залишаючи всьому живому на огляд лише невиразні обриси майже гротескної архітектури з однаковими будинками, між якими розтікалися містом вузькі вулички, при цьому не являючи собою ніякої естетичної краси. Все будувалося строго з практичних міркувань – очі тішити ніхто й не думав. Тільки на одній центральній вулиці останнього з чотирьох секторів східного району Фенікса дорога була викладена каменем, а не лита з цементу. Ось все, що було в місті Фенікс, що можна було б назвати гарним. Можливо тому стукіт залізних підков на важких чоботях, ідучих по каменях, а не по бетону завжди розважав загартований слух шістдесяти трьох літнього полковника Грудова.

Він ішов, відстукуючи потертими підковами, ніби відбивав чечітку, розряджаючи похмуру тугу вулиць. Нечисленні люди, що проходили повз, знали, як звучать кроки керуючого всіма залишками гвардії і хоча, майже не бачачи його в темряві, не забували привітатися. Полковник Грудов Антон Павлович йшов у бік будинку, в якому нещодавно став жити його старовинний друг, з яким вони товаришували з «кам'яного віку» – механік Федір.

Четвертий Сектор був не дуже великим, тож полковник швидко дійшов до місця призначення і, підійшовши до будинку механіка, потягнув на себе вхідні двері.

Пролунав протяжний сталевий скрип давно не змазаних дверних петель і в освітлений олійною лампою передпокій зайшов полковник гвардії Фенікса. Він після темної вулиці, примруживши очі від світла, побачив свого друга, як звичайно, працюючого біля грубки. Зачинивши за собою двері, старий солдат зняв із себе старовинний шкіряний плащ із погонами та капюшоном, щоб повісити його над піччю. Федір чекав на Грудова, але через колосальний дефіцит часу навіть не подивився на нього, а продовжив свою найважливішу роботу.

- Що, як завжди руки в олії? Навіть чайник не поставив! — пожартував полковник, що переступав через розкидані по всьому приміщенню запчастини.

- Ну, дек постав, бачиш, я ділом зайнятий, поки ти вулицями хитаєшся! - Дав здачу Федір.

- Значить я тепер нероба так?! Ну гаразд, давно хотів! – бадьорим голосом відповів Грудов і поставив чайник на грубку.

- А ти ще й дров підкинь, та поводь себе тихіше, онучка вже спить! - Жартівливо командував простий механік полковником гвардії Фенікса!

– Це що фільтр на витяжку? - Запитав гвардієць.

- Він самий, бачиш он у кутку ще сім таких і кожен треба перевірити, завтра вже встановлюватимуть!

- Вже?! Добре, значить «Степан» оре на всю свою міць, його більше не відволікатимуть від цієї справи, пряма вказівка ​​керівників. – казав Грудов.

- Скільки там сьогодні прорили, не знаєш? - Продовжуючи крутити викруткою в запчастині від фільтра, цікавився механік.

– Небагато, там пішла якась тверда порода, я в цьому як і ти нічого не розумію. – Засипаючи грибну заварку в чайник, гвардієць продовжував розмову. - Загалом, я прийшов з ради. - Вже прямо почав говорити полковник, але Федір так і не дивився на нього, займаючись роботою. - Коротше Федір, здається, ми з тобою точно залишаємось.

– Ну і правильно! – З упевненим голосом обізвався механік. - Я більше і не зможу бачити твою пику, досить з мене і половини століття для цього!

Грудов усміхнувся всім своїм зморшкуватим обличчям. Він розлив чай ​​по порцелянових кружках, і сів навпроти свого друга в скрипуче крісло, попиваючи гарячий терпкий напій.

- Я теж так думаю, ми з тобою своє відвоювали, настав час поступитися місцем молодим.

- Ой, я тебе прошу, тільки без плачу будь ласка! - З усмішкою сказав механік.

- Тепер головне, щоб «Степан» не підвів. — ніби сам із собою говорив полковник.

- Не підведе, я йому ще одну насадку доробляю, буде на запас, якщо що. А те, що «Степана» більше не будуть нікуди забирати це добре, без нього ми б нічого не встигли, а так може щось і вийде, - а потім, з якимсь хвилюванням, механік запитав, - ну, а навіть якщо й вийде їм сховатись під землю, що потім? - Знову ніби з простором говорив Федір, очевидно переживаючи за свою онучку.

Антон Павлович не хотів відповідати на це питання навіть собі. У нього, як і у всіх інших, хто залишився живим у цьому пеклі, «підземний план» єдине, що змушувало його продовжувати боротися. Не заради себе, а заради майбутнього дітей, заради наступних поколінь.

- Я не хочу про це думати, давай просто робити свою справу, решта вже не в наших силах. - З протяжним видихом сказав Грудов. – Якось упораються, ми ж усі ці роки хоч як справлялися, і в них вийде.

Нарешті Федір глянув на свого друга довгим пронизливим поглядом.

- Не повинно так бути, щоб на нас все закінчилося.

Після цих слів у кімнаті настала тиша.

Обидва товариші мовчки думали про щось своє.

Полковник, допиваючи чай, спостерігав за стрибком вогника в лампі. Останнім часом на командувача гвардії впало дуже багато радикальних рішень. Довгий час безперервної боротьби за життя людей, проти незрозумілих явищ, обезсилили Грудова, який дуже втомився виправдовуватися перед собою за свої рішення, посилаючи людей на вірну смерть. І навіть те, що сам характер цих жахів кошмарний, теж більше не допомагало йому виправдатися й спати спокійно. Смерті було так багато, що тепер жодної втіхи знайти не виходило. І це точно була не старість, що загострювала увагу на всіх жертвах, частиною яких став сам полковник. А може просто, це сумління вичерпало свій ліміт і стало більше не здатним ігнорувати провину. Все нутро Грудова наповнилася важким камінням з минулого, що не давали йому можливості спокійно посидіти, відпочити. Моторошні картини постійно змінювали одна одну, засуджуючи Антона Павловича в рішеннях, які тоді здавалися єдино вірними. Тому полковник, не маючи більше сил, щоб просто посидіти і ні про що не думати, нервово підвівся зі свого стільця.