Глава 2 Гість

Частина перша

Під хмарним куполом

Після жахливої ночівлі в розбитому літаку Аліна спішно збиралася його покинути. Вдягла на себе розвантаження, на якому висів підсумок для п'яти гранат, на лівій частині грудей знаходився бойовий ніж. А під холодною зброєю був пристебнутий підсумок до двох барабанних магазинів на автоматичну гвинтівку АВШ - 7, (прозвану в народі як «П'яниця») зі слабкою оптикою, яку їй важко вдалося роздобути. Над гранатами була невелика аптечка, а велика вже лежала в рюкзаку. На ремені, під праву руку, розмістилася кобура зі старовинним, досить поганим, але робочим пістолетом ТТ та однією запасною обоймою до нього. Через плече вона повісила планшет із картами та компасом. Рюкзак із припасами та однією протипіхотною міною закинула на спину. Все це було, так би мовити – стандартним набором виживання, зобов'язаним бути у кожного, хто вирушає у далеку небезпечну дорогу. А хто, як не пілот, знає, що має бути у нього на аварійний випадок.

Відійшовши від літака тендітна, маленького зросту сорока восьмирічна брюнетка повернулася до нього, щоб попрощатися. П'ять останніх років вона шалено готувалася повернутися до себе додому, оскільки термін її служби добігав до свого кінця. Тридцять років Грудова Аліна Павлівна служила військовим пілотом у вантажній авіації. Сильно економивши на собі, вона зібрала гроші, купила цей древній мотлох з крилами, здобула амуніцію і так далі. Може літак і старий, та він був єдиною надією на повернення у своє рідне місто Фенікс, яке знаходилося біля моря, що колись дуже давно називалося Японським.

Як же їй не хотілося вірити в те, що відбувалося - аварія на півдорозі і до того ж у самому серці на «Втрачених Землях». У місці, в яке ніхто не хотів би потрапити. Скільки історій Аліна чула про цю зону відчуження. Говорили і те, що це пекло прийшло на землю і що це альтернативна реальність, яка почала накладатися на цю реальність, і невдалі експерименти, і багато іншого. Але що люди знали напевно, то це те, що ця територія зайняла весь Далекий Схід Системи. Аліна сподівалася, що її брат, що залишився в їхньому місті, все ще живий, і вона мала повернутися до нього, незважаючи ні на що. У будь-якому разі життя для себе вона більше ніде не бачила, як тільки в рідному Феніксі, що, можливо, вже не існував. Але це не зупиняло жінку, яка йшла додому.

Чотирнадцять років тому тарратонова радіація, що покрила собою ці землі, нікого не впускала до себе і не випускала, всі хто намагалися вийти із зони катастрофи, отримавши на самому початку жахливу дозу опромінення через кілька діб помирали, оскільки мали залежність від особливого зараження. А ті, хто залишався всередині, дивним чином змінювалися, і іноді зміни робили їх зовсім іншими істотами. Останні півроку радіація стала спадати, і мутанти, повільно пристосувавшись обходитися без дози опромінення, почали виходити за межі «Втрачених Земель», але й люди тепер могли там бути без особливої ​​шкоди для себе. Звісно, одразу з'явилися й найманці - люди, які заходили не дуже глибоко до «Втраченої Землі» для вилову мутантів, щоб продавати їх Системі для експериментів. А також вони видобували в «мертвих» містах різні цінні речі, які нікому більше не належали.

Незважаючи на весь жах обставини, Аліна не шкодувала, що спробувала полетіти. Адже вона ненавиділа армію. Для неї краще було б загинути вільною, ніж бути в неволі у Системи.

Вона подумки віддала честь загиблій машині і вирушила на схід. Вже вночі в замкненому літаку Аліна відчула себе чужою на цих землях. Не те що іноземкою, а немов це справді інший вимір, та пейзажі з ілюмінатора постійно їй про це говорили:

- Що ти таке, навіщо ти тут, краще йди, тут немає тобі місця, або... - погрожували їй чужі краєвиди через товсте кругле скло.

- Дурненька! Ти що, збожеволіла, адже не долетиш, заспокойся та лишись на службі! - Згадувала Аліна слова своєї подруги, але ні, більше жодної секунди вона не могла там перебувати. В дорогу, тільки в дорогу, хай навіть останню!

На припорошеній чомусь попелом землі її старі черевики залишали у себе глибокі відбитки протекторів. Здавалося, «мертві» дерева супроводжували Аліну, здивовано оглядаючись їй у спину. Дозиметр показував допустиму норму звичайної радіації, а тарратонової він не реєстрував зовсім, ніби такої тут ніколи і не було. Вона йшла далі, а в її розумі «альтернативний вимір», ніби не хотів визнавати її частиною себе і міг у будь-який момент почати вбивати чужорідний організм. Грудовій навіть дихати було досить не комфортно, до того ж не тільки в психологічному сенсі, а й насправді. Повітря у тутешніх місцях сильно відрізнялося від звичного кисню для її легких.

Перший марш для льотчиці не став довгим через незвичку. Та й за кілька годин ходьби лямки рюкзака почали нестерпно тиснути на плечі. Важке взуття теж нагадало про себе, а гвинтівка, що бовталася, дратувала своєю не сумісністю з маленьким жіночим тільцем, але «П’яниця» справді гарна зброя, яка важко дістається навіть на «чорному ринку», такі скарби не лежать під ногами у кожного бажаючого отримати його.

Куди вона йшла достеменно не знала, головним лишалось тримати курс на схід. На карті були помічені різні населені пункти, тільки якось не вірилося, що там хтось міг ще вижити. Але все ж таки люди в тих місцевостях раніше були, отже могла залишитися й техніка! Принаймні іншого шляху їй не залишалося.

З неба посипався попіл, як сніг, тільки без пожеж, просто йшов «попілопад». А вітру взагалі не стало, воно просто зупинилося. Здавалося, Аліна вдихала те саме, що й видихала. Дихати було так само важко, як і в протигазі, ніби в неї працювало лише одна легеня, та й та, з горем навпіл. Але дивуватися місцевій погоді не було жодного бажання, аби скоріш знайти місце для привалу, на яке вона все ж на щастя натрапила. Це був маленький перекошений дерев'яний будиночок, що давно обріс сухим мохом.

Льотчиця з полегшенням зайшла всередину, попередньо переконавшись у його безхазяйності.