Розділ IX

Розділ IX

Рауль тихенько зачинив двері за собою і сестрою. Кроки їх обох затихли в коридорі, залишивши залу в напівтемряві.

Тільки тоді Ерік повільно розплющив очі.

Він не спав глибоко — ніколи не спав глибоко з повернення в Ат Кліат. Сон воїна, як його вчив батько — це не сон, це чуйна напівдрімота, де кожен звук може бути сигналом до бою. Він почув, як двері прочинилися, почув тихий шепіт Рауля, відчув, як Агнес обережно відпустила його руку, як її тепло повільно відступило.

Він не ворухнувся одразу. Просто лежав, дивлячись у стелю, де танцювали останні тіні від вугілля. Його серце билося рівно, але вже не так, як годину тому — тепер у ньому знову оселився той знайомий холод.

Він повільно підвівся, простирадло сповзло з плечей. Долоня ще пам’ятала тепло її волосся.

Ерік глянув на крісло, де щойно спала Агнес — на зім’ятій подушці руків’я дивану залишився маленький слід від її щоки. Він торкнувся його пальцями — ніби хотів переконатися, що це було по-справжньому.

Потім встав, підійшов до вікна. За ним уже починав світати Париж — сірий, туманний, чужий.

Він зітхнув — тихо, майже без звуку.

«Дякую тобі, Агнес… моя наречена», — подумав він.

Але думки вже тікали далі — потрібно готуватись до зустрічи з королем.

Він узяв чистий одяг, який залишив Рауль, і почав одягатися. Сонце ще не зійшло, але день уже почався.
Ерік застібав ґудзики дублета звичними, впевненими рухами. Рауль не помилився з розміром — темно-синя тканина сиділа бездоганно, підкреслюючи розворот плечей. Хоча останні місяці він провів у сідлі та на кораблях, його тіло миттєво згадало забуте відчуття дорогого льону та оксамит. Його вчили бути принцем разом з тим як вбивати ворогів. Хлопець хвилювався. Він застібнув на пояс Меч Ерін, і накинув свій плащ (котрий за ніч остаточно висох) з емблемою королівства, застібнувши той на срібну застібку. І хоча візуально він був готовий до зустрічі з королем. Внутрішньо, … це була його перша місія без батька. Вперше він мав говорити від імені всієї Ерін і від цього залежала доля королівства. А ще Блатмін… думки про сестру не залишали не на мить, чи жива вона. Чи може дядько-монстр приніс її в жертву. І де він ховається.
Він глянув у дзеркало. Це був уже не той виснажений юнак, що вчора впав у крісло біля каміна. Перед ним стояв принц Ерін — небезпечний, зібраний, але бездоганно шляхетний. На хвилину хлопець обличчя Еріка світлішає, він бере щось зі своєї сумки.
Рауль з'явився через пів години. Побачивши друга, він схвально кивнув.

Париж зустрічав їх ранковим дзвоном соборів. Ерік їхав верхи поруч із Раулем, тримаючи спину прямо, як і личить представнику королівського роду.

Коли кавалькада в'їхала крізь масивні ворота Лувру, цокіт копит об бруківку внутрішнього двору пролунав як виклик. Вартові в синіх табарах із ліліями на мить завмерли. Вони звикли до баронів, до іспанських грандів та італійських посланців, але цей незнайомець... У його погляді не було придворної лестощів. Тільки гостра, як бритва, впевненість людини, не зважаючи на юний вік.

Побачивши поруч Рауля Вермандуа та розкішну карету з гербом його матері, що котилася слідом, сержант варти різко вигукнув команду. Списи вдарили об камінь, вартові виструнчилися, віддаючи честь.

— Принц Ерік де-О’Брайан Гибернії! — пролунав голос Рауля, і в цьому вигуку було стільки гордості, що Ерік мимоволі стиснув повіддя міцніше.

Слуги кинулися до коней. Ерік легко спішився, передаючи віжки конюху навіть не дивлячись на нього. Весь його фокус був на кареті, що зупинилася за кілька кроків.

Він підійшов саме в ту мить, коли лакей відчинив дверцята.

Коли дверцята карети відчинилися, юрба придворних, що спостерігала з галерей, на мить затамувала подих.

Першою на бруківку ступила Аделаїда. Вона була втіленням суворої величі: важка сукня з вугільно-чорного оксамиту, що поглинав ранкове світло, і високий головний убір, який робив її постать майже монументальною. Вона була наче фундамент, на якому тримався цей вихід.

Але справжній ефект справила Агнес, коли Ерік простягнув їй руку.

Вона вийшла, наче промінь сонця, що пробився крізь хмари. Її сукня була кольору невибіленого шовку, який неймовірно пасував до її юного обличчя. По подолу та на широких рукавах зміїлася тонка золота вишивка — складні візерунки, в яких вгадувалися лілії Франції та гострі лінії кельтських орнаментів. Сукню пошили, очікуючи на повернення принца. На шиї сяяла нитка великих перлів, а тонка прозора вуаль, закріплена золотим вінцем, робила її схожою на святу з вітражів Нотр-Даму.

Дівчина легко, грайливо посміхнулась, подаючи свою руку:

— Не люблю дорогі сукні, але ця подобається. Напевно через колір — як у польових квітів.

Потім додала, вже серйозніше, дивлячись йому прямо в очі:

— Але головне, щоб король Філіп побачив у цьому кольорі не лише квіти чи мою молодість, а й силу, яку я додам… наприклад до твого меча, - на цих словах дівчина торкнулась пальцями руків’я меча.
— Звісно додаш, - хлопець відкриває долоню, там була засушена квітка, та котру подарувала Агнес, тоді коли вони тільки познайомились.
— Ти її зберіг? Навіщо?... Я..Я.. Дівчина не витримала, у неї заблищали очі, і піднявшись на пальці легко поцілувала принца, так що всі навколо почали шепотіти, а мати Аделаїда сумно зітхнула.
А потім зрозумівши що вони в незручному становищі, почервоніла, взяла квітку і вставила її в застібку плаща, - як нагадування що вони тут разом, вона з ним, до кінця.

Їх врятував Рауль, хоча на обличчі було видно біль, — Вони обвінчані, - що було не зовсім правдою. Адже церемонію не було завершено, - але через паузу додав, - Еріку, моя сестра, Агнес чекала тебе місяць, ще може трохи почекати. А от щодо нашої місії я не певен.
— Ти правий, Раулю. Послання, що у мене, не зачекає, - потім ніжно прошепотів в сторону Агнес, - попереду у нас з тобою все життя (з думками, - “Що я роблю? Невже… я її лю…”, і її думки у відповідь “Що ти робиш… Я ж…зако..”)
Вони не договорили навіть у думках — бо слова вже були зайвими.
Ерік повільно відступив, стиснув її руку востаннє і пішов уперед — у бік масивних дверей Лувру, де вже чекали вартові й герольди. Його кроки були впевненими, спина прямою, але в плечах відчувалася та сама напруга, що й завжди після бою.