Частина 2-а Розділ VII Підміна

Частина ІІ “Тіні Франції” Розділ VII 

Ще б крок і брат забрав її, він був поряд. Якби вона була б сильною. Якби вона не боялась того монстра. Коли цей монстр захопив її, було страшно настільки що коліна віднялися і вона не могла поворухнутись. Потім з’явилась жінка. Схоже жінка сильніше за монстра. І схоже їй майже його перемогти. Вона відчула як слабне його хватка. Знов з’явилась надія що вона буде зі своїм братом. Що вона звільниться. Та піднявся вихор який спотворив світ навколо, ніби все поплило, і плац змінився на кімнату. А монстр став перетворюватись. А у вихорі почали зникати образи брата.
Вона вкусила покидька, що був її дядьком. Це єдине що могла вона зробити, кинулась до вихору, та той зник. Щоб дядько її знов не схопив, вона не розгубилась і вискочила за двері.

Флайбертах впав на коліна від слабкості, - Схопіть її, але не дай бог з неї впаде хоча б одна волосина, - прокричав він до охорони і служкам. Котрі розгубились коли вони з Блатмін з’явились і тому не схопилу малу дівчинку котра пробігла повз них. 

Блатмін бігла, її маленькі ніжки ледь торкалися холодного каменю, а подих виривався короткими схлипами. "Брате... брате Еріку, де ти?", - шепотіла Блатмін у своїй голівці, озираючись на кожному повороті.

Охоронці, грубі, в шкіряних кірасах, з мечами, що гойдалися при боці, - вискочили з бічних кімнат, почувши крик Флайбертаха. "Схопіть дівчисько! Живою!", - прогримів його голос, наче грім у печері. Один, високий, із бородою, простягнув руку, щоб вхопити Блатмін за її коси, але вона пригнулася, прошмигнула між його ніг, наче мишка, що тікає від кота. Інший, зі шрамом через усе обличчя, зачепив її рукав, тканина тріснула, і Блатмін вирвалася, залишивши клаптик у його руці.

Челядь гуділа, як вулик: служниці в грубих сукнях, кухарі з ножами — хтось відскакував, хтось намагався перегородити шлях. "Стій, мала!", - гукнула товста жінка у фартуху, простягаючи руки, ніби для обіймів. Але Блатмін оббігла її, штовхнула деревяне відро з водою — він гримнув об підлогу, вода розлилася, а жінка послизнулася, впавши з лайкою. Блатмін мчала далі, повз сходи, що вели кудись угору чи вниз, її коси гойдалися, щоки горіли від сліз, але вона не зупинялася.

Коридори вилися, як змії в священному гаю, але Блатмін не спиняла бігу. За спиною чувся тупіт, грубі голоси наближалися. "Тут вона! Оточити!", - гаркнув один з охоронців. Вони загнали Блатмін у кут, де коридор роздвоювався. Перед нею виросли троє: двоє вояків з піднятими руками й одна служниця, що тремтіла, тримаючи глечик. "Нікуди не дінешся, дівчисько", - прогарчав вояк, ступаючи вперед.

Блатмін озирнулася і побачила бійницю в стіні, вузьку, як щілина для лучників, крізь яку світило темне небо й блищала річка внизу. Вона була маленька, худенька, як гілочка, тож, не вагаючись, шмигнула туди. "Ні! Стій!", - заволав охоронець, кидаючись слідом. Його рука вхопила край сукні Блатмін, але вона вивернулася, видряпалася назовні, чіпляючись пальчиками за холодний, слизький камінь. Вітер ударив її в обличчя, річка внизу ревла, наче розлючений дух.

Блатмін спробувала спуститися, хапаючись за виступи в стіні, її пальці ковзали по моху. "Схопи її!", - кричали зсередини, чиясь рука простяглася крізь бійницю, зачепивши її волосся. Блатмін смикнулася - біль пронизав голову, кілька волосин вирвалося, але вона не заплакала. "Блатмін сильна... як брат" - подумала вона, спускаючись нижче. Та пальці зірвалися - камінь був мокрий від дощу, і Блатмін полетіла вниз, закричавши, як пташеня, що падає з гнізда.

Холодна річка обняла Блатмін, як темні руки Домну. Вода заповнила рот, Блатмін закашлялася, борсаючись у течії, що несла її геть від башти. "Брате... знайди Блатмін", - прошепотіла вона, перш ніж темрява огорнула її.

Вояки боялись доповісти про те що дівчинка впала в річку і скоріш за все забилась і потонула. Їхні обличчя побіліли від страху, не стільки через втрату дівчинки, скільки через гнів Флайбертаха, що чекав на них.
—  Ти доповіси йому.

—  Ні, ти.

— Це ти її випустив.
Бородач зі шрамом, якого звали Джон, вилаявся крізь зуби й обернувся до товариша, молодшого вояка на ім’я Вермон. "Вона впала... потонула, напевно. Як ми це йому скажемо?" — пробурмотів він, стискаючи руків’я меча. Джон лише похитав головою, його очі гарячково блищали. "Він нас на шматки порве. Треба когось іншого..."

Їхній погляд упав на худорлявого служку, що тремтів неподалік, тримаючи в руках порожній глечик. Хлопець, ледве шістнадцяти весен, з переляку випустив глечик, і той розбився об кам’яну підлогу, розсипавши уламки. "Ти! Ходи сюди!" — гаркнув Вермон, хапаючи служку за комір. Хлопець, якого звали Жорж, спробував вирватися, але  схопив його за другу руку, і вони вдвох потягли нещасного до покоїв Флайбертаха. Служка борсався, його ноги ковзали по підлозі, але сили бракувало. "Я нічого не зробив! Я тільки воду ніс!" — благав він, але вояки не слухали.

Вони ввірвалися до зали, де Флайбертах стояв біля вікна, його силует темнів на тлі миготливого світла смолоскипів. Його очі палали, як вугілля, а довге чорне волосся спадало на плечі, ніби плащ самої Домну. Повітря в кімнаті було важким, наче перед бурею, і пахло кров’ю та залізом. "Що там? Де моя мала племінниця?" — прогримів його голос, від якого у Жоржа підкосилися ноги.

Вермон штовхнув служку вперед, той спіткнувся і впав на коліна перед Флайбертахом. "Цей... во, того... коли вона тікала, вона вистрибнула у бійницю і впала..." — пробелькотів Жорж, його голос тремтів, а очі бігали від Флайбертаха до вояків. "У річку... напевно, потонула..." — додав він, опустивши голову, ніби чекаючи удару.

"Що?!" — гримнув Флайбертах, його голос розколов тишу, наче блискавка. Його рука сягнула до списа, що лежав на столі поруч, викованого з темного заліза, з наконечником, що виблискував, наче очі фоморіана. "Ти дозволив їй втекти?!" — заревів він, і в ту ж мить кинув спис із такою силою, що повітря засвистіло. Наконечник пробив Жоржа навиліт, увійшовши в груди й вийшовши зі спини. Хлопець захрипів, його очі розширилися від болю й здивування, а потім він повалився на підлогу, заливаючи камінь кров’ю.