Розділ V - (Замок ч. 1-а)

Розділ V

Виринувшись із гниючого болота, де магія Німує вела їх невидимою рукою, група Еріка ступила на твердішу землю. Туман розсіявся, відкриваючи галявину, де трава ще тримала зелень, а повітря пахло соснами, а не смертю. Коні фиркали, відчуваючи полегшення, але напруга висіла над супутниками, як тінь перед бурею. Рауль, витираючи багно з плаща, пробурмотів щось про "ірландську грязюку", але Колум, тримаючи манускрипт, усміхнувся. — Час співати, французику, — сказав він. — Пісня проганяє страх, а Господь любить музику.

Ерік кивнув, відчуваючи вагу каблучки в кишені. — Співаймо, — тихо сказав він, — за Блатмін, за Нію, за Ерін. — Фіона і Кіра переглянулися, їхні списи блиснули в тьмяному світлі, а Дарина, мовчазна, почала рухати руками, ніби плетучи мелодію. Рауль, зітхнувши, затягнув перші ноти, його голос, хоч і грубий, мав французьку браваду. Колум підхопив, додаючи побожного запалу, а близнючки вплели войовничий ритм. Пісня, народжена з їхньої відваги й страху, лунала над стежкою, ніби виклик темряві, з кличем Ерін, що гримів у серцях.
 

Через болота, де тіні живуть,

Йдемо ми сміло, хай вороги ждуть!

Зрадник у замку, в тенетах пітьми,

Стіни його зламаємо ми!

О, Ерін, кличе нас кров і земля,

За Блатмін, за Нію —  ніщо не зляка!

Темрява пада, як листя в огні,

Загін наш йде, переможе в імлі!

Хрест мій сяє, псалми гудуть,

Господь нас веде, де демони ждуть.

Зрадник у пітьмі ховає свій лик,

Та правда ясна — наш дух не затих!

О, Ерін, кличе нас кров і земля,

За Блатмін, за Нію —  ніщо не зляка!

Темрява пада, як листя в огні,

Загін наш йде, переможе в імлі!

Списи гострі, коси блищать,

Темряві очі ми будем колоть!

Зрадник та пітьма не спинять наш гнів,

Кров’ю Ерін ми шлях освятим!

О, Ерін го Бра, нас кличе земля,

За Блатмін, за Нію — ніщо не зляка!

Темрява пада, як листя в огні,

Загін наш йде, переможе в імлі!

О, Ерін го Бра, нас кличе земля,

За Блатмін, за Нію — ніщо не зляка!

Темрява пада, як листя в огні,

Загін наш йде, переможе в імлі!

На світанку третього дня, загін Еріка ступав вже по твердій землі, де трава жовкла й в’янула, ніби отруєна невидимою чумою. Повітря стало важчим, насичене солодкуватим присмаком крові та попелу — запахом, що нагадував про стародавні жертвоприношення фоморіанам, про яких шепотіли легенди. Ерік відчував це шкірою: темна магія Домну пульсувала, як серце звіра, що чатує в хащах, простягаючи невидимі щупальця з глибин Коннахту.

Вони піднялися на пагорб, і там, у долині, постала твердиня Флайбертаха — замок Коннахт, древній і зловісний, наче вирваний із кошмарів давніх друїдів. Стіни з чорного каменю, вкриті слизом і колючими лозами, що звивалися, ніби живі, вигиналися в неприродні форми, наче самі камені корчилися в агонії. Над брамою маячили черепи — не лише людські, а й деформовані, з витягнутими щелепами й рогами, що нагадували фоморіанів із легенд: велетнів-монстрів, які колись правили морем і хаосом. З вікон замку сочилося тьмяне, багряне сяйво, ніби зсередини горіли вугілля пекла, а з веж долинали звуки — не крики, а низьке, ритмічне гудіння, схоже на спів жерців у ритуалі, перемішане з виттям вовків і карканням ворон, що кружляли над дахами, як хмара смерті.

Темна магія віяла звідти, наче подих богині тіней: повітря тремтіло, ніби від жару, але холод проникав до кісток, викликаючи видіння — Ерік бачив, як трава біля стін звивається в муках, перетворюючись на змій, а тіні на землею оживають, хапаючи за ноги примарними руками. Дарина здригнулася, її єдине око наповнилося жахом, і вона безмовно вказала на рови навколо замку: там, у каламутній воді, плавали тіла — напіврозкладені, з вирваними очима, ніби жертви, що годували Домну своєю кров’ю. Фіона і Кіра стиснули списи, їхні обличчя побіліли, а брат Колум підняв хрест, шепочучи: "Господи, захисти нас від безодні..." Рауль, хапаючись за меч, пробурмотів: "Це не замок, а паща диявола. Якщо твоя сестра там, ірландцю, то Бог милосердний, якщо вона ще жива."

— З того що мені відомо, якщо ми живі то і вона жива, - відповів чернець 

Раптом небо потемніло, ніби хмари згустилися в одну велетенську тінь, і з-за них викотився місяць — не срібний, як у піснях бардів, а криваво-червоний, наче рана в небі, що кровоточить. Він висів низько, освітлюючи долину багряним сяйвом, яке робило тіні довгими й викривленими, а очі воронів — вогняними. Це був знак Домну, богині темряви й хаосу, яка, за легендами, фарбувала місяць кров’ю в ніч ритуалів, аби відкрити двері в світ фоморіанів. Ерік стис каблучку в кулаці, відчуваючи, як серце калатає в унісон з гудінням замку. "Ритуал починається, — прошепотів він. — Ми маємо поспішати, або Ерін загине в цій крові."