Розділ IV Подорож до Коннахта

Розділ. IV. Подорож до Коннахта

Ерін зустріла принца типовою погодою для британських островів, дощем та штормовим вітром. Темні сизі тучі нависали над землею. А під ними стелився дим від пожежі, точніше пожежі вже не було, було згарище що колись носило назву Дол Кліат. Король і його син стрімголов помчали до палацу, в коридорах лежали трупи людей, воїнів Ерін, воїнів в чорному і демоничних тварюк. В кам’яній залі тліли залишки дерев’яної покрівлі, та на стіні вісів обгорілий скелет. Ерік і його батько кинулись до нього, вони зрозуміли що це королева Інгрід. Король Мурхедхад упав на коліна і на мить закрив обличчя руками. Але наступної хвилини він піднявся на ноги.

— Розішли повідомлення главам кланів, напад на столицю - акт війни. 

— Батько, це не тільки англійці, це твій брат, мій дядько, - сказав Ерік, - я візьму бійців і визволю Блатмін, ну і помщусь. 

— Ти наслідувач трону і тому маєш бути тут, - строго сказав батько. (Та Ерік все одно вирішив що врятує сестру)

Коли батько пішов по справам, принц пішов в свою кімнату і перевдягнувся.
Ерік, перевдягнутий у потертий плащ простолюдина з капюшоном, що ховав його обличчя, вислизнув з палацу через таємний хід у стіні, відомий лише йому та Блатмін. Серце калатало, як барабан у битві, але рішучість горіла в очах — батько не зрозуміє, але сестра і Нія не могли чекати, до того ж потрібно було помститися за матір. Дублін ще тлів попелом, вулиці кишіли біженцями та вартовцями, що вишукували зрадників. Діяти відкрито означало бути зупиненим королем та й вбитим ворогами, напевно ж вони очікують нападу. Треба було зібрати тих, кому він міг довірити своє життя — вірних душ, тих хто не боїться піти на смерть проти сил темряви, злої давньої богині.

Він попрямував до руїн таверни "Дім Фінна". Напівзруйнована будівля стояла без даху, знищеного вогнем, але всередині чувся тихий плач. Ерік зазирнув крізь пролом у стіні: там, серед попелу та обгорілих балок, сиділа Дарина, загорнута в стару ковдру. Її єдине око було червоне від сліз, а руки обіймали купку обвуглених кісток — те, що залишилося від Мирослава. Вона колихалася вперед-назад, безмовно виючи, її німі губи шепотіли молитви, яких ніхто не чув. Біля неї валявся почорнілий хрест ченця, забруднений сажею.

— Дарино... — прошепотів Ерік, ступаючи ближче. Дівчина здригнулася, підвела погляд, повний болю і помсти. Вона впізнала принца, кивнула, вказуючи на кістки, ніби кажучи: "Він загинув за мене".

Ерік опустився на коліна поруч, торкнувшись її плеча. — Я знаю, що вони зробили з тобою. І з ним. Але ми обов’язково помстимося, я помщусь. Моя сестра в полоні у Флайбертаха, і фейрі теж. Я йду в Коннахт?
 

—Можна мені з вами? Я хоча б буду готувати вам їжу в поході…  

Її око спалахнуло вогнем. Вона підвелася, ховаючи хрест у кишеню, готова битися хоч голими руками.

Раптом з тіні пролунав голос: — Ти не один, ірландцю. Я чув усе.

Ерік схопився за ніж, обернувшись. З-за обваленої стіни вийшов Рауль Вермандуа, молодий французький лицар, син графині. Його обладунки були приховані під плащем, а меч блиснув у місячному світлі. Він таємно пробрався на ірландський корабель у Монрейлі, сховавшись серед припасів, щоб довести свою відвагу і, можливо, бути ближче до Агнес, сестри якої чекала на нього вдома.

— Раулю? Як ти... — Ерік здивувався, але не відступив.

— Я слідкував за тобою з палацу. Думав, ти щось замислив. Мій меч — твій, принце. За Агнес, за честь. Але думаю нам потрібні ще люди, які не бояться темряви.

Ерік кивнув, довіряючи зухвалому французові. Вони вийшли з руїн, але тут почули шелест — з кущів вискочили двоє: близнючки-войовниці Фіона і Кіра, зі світлими косами, заплетеними для бою. Вони були з таверни, ті самі, що танцювали з Дариною. Дивом вони врятувались під час різанини в Кліаті. Їхні очі були червоні від сліз за загиблими друзями — Інгваром, Мирославом, дідом що жебракував біля таверни (Ойсіном), який згорів у полум’ї, борючись із цербером.

— Ми чули про  Блатмін, — сказала Фіона, тримаючи спис. — І про ритуал. Ми йдемо з вами, принце. За Ерін, за кров.

— І за тих, кого ми втратили, — додала Кіра, її голос тремтів від люті.

Група була неповною. Дорогою до стаєнь Ерік почув тихий спів псалмів — ніби голос із небес. Біля старої каплиці, що дивом уціліла серед попелу Дубліна, стояв монах у грубій рясі, з дерев’яним хрестом на шиї. Його звали брат Колум, мандрівний чернець із монастиря Клонмакнойс, відомий своєю вірою, що гнала демонів. Його сиве волосся і зморшки видавали вік, але очі горіли молодістю і силою. Він тримав у руках древній манускрипт, який, за чутками, містив благословення проти темних сил. Так він пізніше розповів супутникам.

— Я бачив у снах, юний принц, — сказав Колум, підводячи погляд. — Темрява Фоморіанів гряде, але Господь веде нас. Твоя сестра і дівчина Дану — ключі до спасіння Ерін, а можливо і всього світу. Я піду з вами, озброєний словом Божим.

Група зібралася невелика: Ерік, Рауль, Дарина, Фіона, Кіра та брат Колум. Та й не потрібно було великого отряду, бо звісно так легше пробратись непоміченими.
Під покровом ночі вони вкрали коней із королівських стаєнь і рушили на захід, до Коннахту, де в темному замку ховався Флайбертах. Дорогою Колум читав псалми, його голос гудів, як дзвін, а Ерік стискав у руці золоту каблучку — подарунок для королеви ельфів. "Я врятую їх, — думав він, — або загину, як мученик за віру і Ерін".

Покинувши руїни таверни "Дім Фінна", де Дарина плакала над кістками Мирослава, і зустрівши брата Колума біля старої каплиці, група Еріка вирушила до королівських стаєнь. Але варта Дубліна гуділа, мов розтривожений вулик, шукаючи зрадників, і крадіжка коней із палацу стала надто ризикованою. Ерік, Дарина, Фіона, Кіра, брат Колум і Рауль, який теж ішов пішки, бо не міг непомітно провести коня на корабель, звернули до невеликого поселення неподалік — кількох халуп, стайні й корчми, що пахла кислим пивом і димом. Нові коні були потрібні, інакше дорога до Коннахту, де Флайбертах тримав Блатмін і Нію, могла затягнутися на тижні.