3. Зустріч

   Через три дні, як і обіцяв посланець, екіпаж зупинився біля підйомного мосту. Коні неспокійно форкали й били копитами, ніби відчували, що далі їм краще не йти. Я вийшла, тримаючи в руках невелику валізу з речами, які мачуха мовчки зібрала напередодні, — пару суконь, стару накидку і кухонний ніж для хліба, який я прихопила сама, про всяк випадок. 

Повітря тут було іншим: важким, з присмаком мокрого каменю і диму від смолоскипів. Замок Рейвенмор здіймався над скелею так, наче виріс просто з неї, — сірі стіни, обплетені плющем, вузькі вікна, схожі на прищурені очі, що стежать за кожним, хто наближається. Жодного вогника, який здавався б привітним. Мене повели коридорами без жодного слова. Слуги рухалися тихо, опустивши погляди, наче боялися, що навіть стіни їх підслухають. Кроки відлунювали під високими склепіннями, і в цій тиші, що тиснула на вуха дужче за будь-який шум, я відчувала, як з кожним кроком стаю все меншою. 

    Нарешті двері великої зали розчинилися. Всередині панував напівморок — його розганяло лише полум'я у величезному каміні та кілька свічок на столі. За цим столом сидів він. Лорд Рейвенмор. Він не підвівся мені назустріч. Просто підняв голову й подивився так, ніби я була черговою річчю з опису майна, яку нарешті доставили за призначенням. Чорне волосся, трохи довше, ніж прийнято, торкалося коміра його сорочки. Різкі вилиці, прямий ніс, губи, стиснуті в тонку холодну лінію, і очі — сірі, мов мокрий граніт, у яких не було й тіні тепла. На спинці крісла лежав той самий плащ, що я бачила на посланцеві, а під ним виднілася темна сорочка, гаптована сріблом, яке ловило й переливало відблиски вогню. 

— Едана Лейхарт, — промовив він низьким рівним голосом, у якому не вчувалося ні питання, ні привітання — сама лише констатація факту. — Сідай. 

Я підійшла й сіла у вказане крісло навпроти. Дерево було холодним навіть крізь тканину сукні. Він мовчав, розглядаючи мене неквапливо, наче попереду в нього ціле життя і жодного бажання витрачати його на посмішки чи порожні слова. Я витримала цей погляд, хоч у грудях усе стискалося. 

— Ви не виглядаєте здивованим, — сказала я, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Мабуть, знали заздалегідь, кого пришлють. 

— Знав, — відповів він, відхиляючись у кріслі повільним, ретельно розміреним рухом. — Договір чіткий: рід Лейхарт віддає дочку. Ти — та, кого віддали. Інші варіанти мене не цікавили. 

Він говорив про мене, як про товар. Не як про людину, не як про майбутню дружину, а як про річ, яку принесли, щоб виконати умови угоди. Я стиснула пальці на колінах. 

— А якби я відмовилася? Він ледь підняв брову — перший прояв бодай якоїсь емоції, і той виявився зневагою. — Відмова умовами не передбачена. Твій рід порушив би клятву, а наслідки… — він зробив паузу, ніби добираючи слово, яке не варто вимовляти вголос, — були б неприємними. Для всіх. Він підвівся — високий, ширший у плечах, ніж здавалося, доки сидів, — і підійшов до каміна. Узяв кочергу, поворушив полум'я. Вгору злетіли іскри, і на мить світло вихопило на його руках тонкі білі шрами, схожі на сліди від кігтів. 

— Замок великий, — продовжив він, не обертаючись. — Твої покої готові в західній вежі, слуги проведуть. Вечеря о восьмій. Не запізнюйся. 

— І це все? — вирвалося в мене. — Жодних пояснень? Чому саме я? Чому зараз? Він обернувся, і погляд його важко ліг на мене, немов кам'яна плита. 

— Пояснення зайві. Договір існує з часів твого прадіда: він заплатив кров'ю за захист, тепер настав час платити знову. Ти — ця плата. 

    Слова падали рівно, без злості й без жалю, самі лише факти, — і саме це дратувало сильніше, ніж якби він кричав. Я підвелася теж, хоч ноги стали ватяними. 

— А ви? Ви — той, кого всі бояться. Кажуть, ви прокляті. Кажуть, жодна наречена не повернулася назад. 

Він наблизився ще на крок. Від нього пахло димом, шкірою і чимось металевим — чи то кров'ю, чи залізом, не розібрати. Зупинившись за крок від мене, він дивився згори вниз, і зверхність читалася в кожній рисі його постави — у піднятому підборідді, розправлених плечах, схрещених на грудях руках. 

— Люди кажуть багато зайвого, — відповів він тихо. — Ти теж говориш забагато. Навчися мовчати, коли не розумієш, про що питаєш, — це збереже тобі життя трохи довше. 

Щоки в мене спалахнули — не від страху, а від гніву. Він говорив зі мною, наче з дитиною, яка забрела в чужий двір. 

— Я не просилася сюди, — сказала я. — І не збираюся грати роль покірної нареченої. 

Він схилив голову, вивчаючи моє обличчя, і на мить мені здалося, ніби в його очах промайнула цікавість. Та вона зникла так швидко, що я могла й помилитися. 

— Роль тобі й не доведеться грати. Ти робитимеш те, що потрібно. Замку потрібна господиня, роду — продовження. А мені… — він на мить замовк, — не треба нічого, крім виконаної угоди. 

Він відійшов до столу, узяв келих із вином, що стояло там ще до мого приходу, і зробив ковток, навіть не запропонувавши мені. 

— Іди відпочивай. Завтра тобі покажуть замок. Якщо виникнуть питання — до управителя. Не до мене. 

— А якщо я захочу поговорити саме з вами? — запитала я, не рухаючись з місця. Він поставив келих на стіл — звук вийшов різким у тиші зали. 

— Тоді ти швидко зрозумієш, що бажання тут не мають ваги. Іди. 

Це пролунало не як прохання – як наказ. Я розвернулася й пішла до дверей, шкірою відчуваючи його погляд у себе на спині. У голові крутилося одне: цей чоловік не просто холодний. Він — крига, що не тане, бо сама того не бажає. Покої в західній вежі виявилися просторими, але такими ж холодними, як і їхній господар: важкі штори, кам'яні стіни, ліжко з балдахіном.