2. Чорний герб

   Відро з водою виявилося важчим, ніж я сподівалася, — очевидно, змовилося з мачухою заздалегідь, щоб зробити мій ранок максимально нестерпним. Коли ти годину натираєш кам'яну підлогу на колінах, то невдовзі й сама починаєш нагадувати камінь: холодна, мовчазна і, здається, трохи слизька на дотик. Це, до речі, був четвер — день, коли, за нашим неписаним розкладом, я мала вимити підлоги в передпокої, почистити камін і, якщо залишиться час, тихенько поплакати в коморі. Сьогодні, як виявилося, розклад вирішили трохи урізноманітнити. Тож, коли за вікном зашуміли колеса, я стояла посеред двору у фартусі, який бачив кращі часи ще за попередньої господині, з руками, червоними від холодної води, і волоссям, що вибилося з-під чепчика на всі можливі боки. Гідне видовище для зустрічі зі знаттю, чесно кажучи. 

Я вже приблизно спланувала, куди саме розлити воду на сходах, щоб хтось «випадково» послизнувся (маю на увазі Селін, звісно, — сама себе я щадила, бо маю плани дожити до вечері), коли до воріт із гуркотом підкотив екіпаж. Не абиякий — чорний, наче його фарбували в найтемнішу ніч року, із гербом, який я раніше бачила хіба в книжках про старовинні прокляття, з тих, що мачуха забороняла мені читати, а я все одно читала при свічці. 

Герб виглядав так, ніби його малював хтось із дуже поганим сном напередодні: срібний вовк із роззявленою пащею, а за ним — кривавий місяць, намальований настільки соковито-червоним, що я мимоволі принюхалася, чи не пахне звідти залізом. (Не пахло. Тільки мокрим гравієм і — тепер уже точно — бідою.) Десь позаду грюкнуло кухонне вікно — це наша куховарка Магда визирнула побачити, що за гості, анітрохи не переймаючись тим, що впускає в дім половину вуличного холоду. За інших обставин я б чемно порадила їй зачинити вікно, поки не застудилася. Але зараз мені було не до чужих застуд. Кучер навіть не встиг як слід зупинити коней, як дверцята розчахнулися, і на гравій ступив чоловік у плащі такого глибокого чорного кольору, що поруч із ним денне світло, здається, засоромилося й трохи потьмяніло. 

Плащ був обшитий сріблом, а на грудях красувався той самий герб — наче хтось боявся, що самого зображення на дверцятах екіпажа буде замало, щоб ми зрозуміли, чий це візит. — Місис Лейхарт, — промовив він рівно, тим голосом, яким зазвичай читають список неоплачених рахунків, і, здається, зовсім не помітив, що з порога на нього витріщаються одразу три пари очей — мої, мачушині й Селінині. — Ви стоїте на моїй клумбі, — це було перше, що сказала мачуха, бо, звісно, знищена трояндова розсада хвилювала її значно більше, ніж чоловік із гербом прокляття на грудях. 

Утім, вона все ж підійшла ближче, поправляючи шовкову хустку так, наче збиралася позувати для портрета. 

— Хто ви й що вам треба? 

— Я — посланець його світлості лорда Рейвенмора, — він кивнув із виглядом людини, яка вже стомилася від власних слів років десять тому. — Лорд вимагає, щоб дочка роду Лейхарт прибула в його замок через три дні. Як наречена. 

Селін, яка досі стояла в тіні дверей і зосереджено вивчала свої нігті, ніби це було найважливіше питання дня, різко підняла голову. 

— Наречена? — перепитала вона тоном, у якому було значно більше обурення, ніж страху, наче її щойно запросили не заміж за прокляту особу, а на роботу офіціанткою. — Ви жартуєте? 

Я ледь стримала сміх. Якщо існує олімпійська дисципліна «перетворення слова "не хочу" на високе мистецтво», Селін давно мала б золоту медаль і власну статую на п'єдесталі. 

— Його світлість не жартує, — відповів посланець, ковзнувши поглядом по родовій геральдиці, намальованій на стіні нашого будинку — тій самій, яку мачуха замовила в художника, що явно ніколи не бачив жодного з наших предків. — Він надіслав мене особисто отримати підтвердження від сім'ї. 

— А чому... — мачуха ковтнула, і вперше за весь ранок її голос звучав не як голос людини, що диктує список справ прислузі, — чому лорд обрав саме нас? 

— Давній договір, — відповів чоловік буденно, наче йшлося про борг за молоко. — Ваш прадід колись пообіцяв дочку Рейвенморам. Настав час виконати клятву. Селін видала звук — щось середнє між істеричним сміхом і криком пацюка, якому наступили на хвіст просто в момент найважливішого монологу його життя. 

— Я не поїду в замок до якогось... чудовиська!        

   Посланець уперше за весь час зупинив на ній погляд. Очі в нього були кольору мокрого каменю — тобто, як я встигла подумати, підходили до решти його гардеробу за принципом «усе має бути однаково похмурим». 

— Його світлість чекає. І він не любить відмов. Пауза, яка після цього повисла, була настільки густою, що її, здається, можна було намастити на хліб замість масла. 

Мачуха перевела погляд із Селін на мене. Я знала цей погляд напам'ять — той самий, яким вона дивилася на мене щоразу, коли на кухні закінчувався хліб, а в неї раптом «не було часу» дійти до ринку. 

— У нас... дві дочки, — почала вона з тією солодкою посмішкою, від якої мене завжди трохи нудило, наче з'їла зіпсований мед. 

— Старша... не зовсім підходить для такої подорожі. Має слабкі нерви. (Слабкі нерви, які, зауважу, чудово витримували щотижневі істерики через невдалий відтінок нової сукні, але раптово ламалися, щойно йшлося про щось справді неприємне.) 

— А ось молодша... 

— Я не ваша дочка, — випалила я, ще навіть не встигнувши придумати шлях до втечі бодай подумки.