1. Попіл і мереживо

"Коли ніч зійде на чорні крила,
І місяць в кров одягне лице,
Вовк у тумані підійме силу,
Серце шукаючи — не лиходіє.

Не клич його, діво, у хвилю цю пізню,
Бо крига зламає руки твої,
І світло загубить, і тінь не воскресне,
Якщо не згорить у коханні живім."...

   Кажуть, кожна дівчина мріє про розкішні сукні, увагу знатних панів і бали до світанку. Я ж — мрію про шматок хліба, який ніхто не встигне в мене вихопити, і годину сну без того, щоб хтось не  бив ложкою по дверях, вимагаючи підігріти чай.

Моє ім’я — Едана, і я жила б у спокої, якби не одне маленьке «але»: мій батько вирішив померти. Звісно, не навмисно — хоча інколи я думаю, що він залишив мене з мачухою та її донькою навмисно, аби провчити за всі мої колишні пустощі.

З того часу я стала не стільки падчеркою, скільки безкоштовною прислугою. В моєму житті тепер є три сталі речі: запах мила, яке роз’їдає шкіру; вічне відчуття голоду; і дзвінкий голос Селін, що вміє одночасно верещати на мене й кокетувати перед дзеркалом.

— Едано! — сьогодні зранку вона кричала так, що навіть ворони полетіли геть з нашого двору. — Де моє мереживо?!

Я стояла на колінах у комірчині, розгрібаючи купи тканин, які давно втратили колір, і намагалася згадати, чи те мереживо ще не перетворилося на ганчірку для підлоги.

— У скрині зліва, третій згорток, — відповіла я, намагаючись не звучати так, ніби щойно проковтнула цвях.

— Я сказала, принеси! 
І ще одне: Селін ніколи не робила нічого сама, якщо поряд була я.

Я вийшла з комірчини, несучи той шматок тканини, що, на її думку, був ключем до гарного життя. Вона вхопила його так, наче я принесла їй корону.

— Ох, ти навіть не уявляєш, як мені потрібне це для нового вбрання, — сказала вона, крутячись перед дзеркалом. — Лорд Деймар точно помітить мене на святі, коли я буду у ньому.

Я ледве втрималася, щоб не нагадати їй, що Лорд Деймар — одружений і, за чутками, хропе так, що стіни тріщать. Але мачуха навчила мене: язик треба тримати за зубами, якщо хочеш вечеряти.

Мачуха, до речі, з’явилася в дверях саме в цей момент. Вона мала такий вигляд, наче щойно вийшла зі сторінки роману про багатих і холодних жінок: тонка постава, волосся, прибране в ідеальний вузол, і погляд, який міг заморозити кипляче молоко.

— Едано, коли ти прибереш у залі? Гості не повинні бачити пилу, — сказала вона, ковзаючи очима по мені так, ніби перевіряла, чи я не забруднюю повітря у кімнаті самим фактом свого існування.

— Зараз же, — відповіла я, бо «зараз же» в цьому домі означало «ще вчора».

Я йшла до зали з віником у руках, а в голові крутилися спогади. Колись, ще до того, як батько привів у дім мачуху, ми з ним часто сиділи на ґанку літніми вечорами. Він розповідав мені історії про далеких мандрівників і про те, як мою матір, за його словами, можна було впізнати по сміху за милю.

Я тоді вірила, що світ — добрий і відкритий. Що, коли виросту, теж вирушу в подорож, куплю собі сукню з бірюзового шовку й буду їсти пироги не тільки на свята.

А тепер? Мої «подорожі» — це шлях від кухні до стайні, а мої «свята» — коли мачуха забуває дати нове завдання й я можу видихнути хоча б на півгодини.

І все ж я трималася. Бо якщо здамся, то вся ця сірість стане єдиним, що в мене є. А я… я не збираюся залишатися попелом, навіть якщо зараз ним і виглядаю.

Пил у залі був не гірший за снігову заметіль — тільки сірого кольору. У вікна лився блідий зимовий світ, і я вкотре подумала, що в цьому домі навіть сонце виглядає втомленим.

Поки я підмітала, мачуха з Селін обговорювали майбутній бал у столиці. І так, вони планували поїхати без мене. Не те щоб я сильно хотіла бачити знатних джентльменів, які міряють жінок поглядом, наче коней на ярмарку, але… іноді хотілося нагадати собі, що я теж людина, а не просто прислуга.

— Мамо, а якщо Лорд Рейвенмор і справді з’явиться на балу? — запитала Селін, прикладаючи мереживо до шиї. — Кажуть, він страшний, як сама смерть.

— Чутки, люба, — відповіла мачуха. — І навіть якщо він і прийде, навряд чи зверне увагу на когось, крім нареченої, яку йому виберуть.

Я кинула оком на них і подумала, що будь-яка дівчина, яка стане його нареченою, повинна мати або відчайдушну сміливість, або відсутність інстинкту самозбереження.

Після прибирання в залі я пішла на кухню, щоб розтопити камін і приготувати вечерю. Знову юшка з квасолі — бо мачуха казала, що м’ясо  не личить їсти щодня. Себе вони, звісно, годували іншим.

Коли я знімала казан з вогню, у двері хтось постукав. Стукіт був низьким, впевненим — не з тих, від яких серце стискається від страху, але й не надто дружнім. Я витерла руки й відчинила.

На порозі стояв чоловік у темному плащі з гербом, який я ніколи не бачила раніше: чорний ворон на срібному щиті.

— Дім Лейхарт? — його голос був сухим, наче з ним розмовляв вітер із гір.

— Так, — відповіла я.

— Я посланець Лорда Рейвенмора. У мене лист для господині дому.

Моє серце чомусь стукнуло швидше. Я покликала мачуху, і за хвилину вона вже стояла в дверях, мов королева, що вийшла до підданого. Вона взяла запечатаний чорним воском конверт, розламала печатку і прочитала.