Глава 1.

Я прокинувся від запаху морської солі та вогкості. Хижина була маленькою, складена з коралів, деревини та рибальських сітей. Світло ледь пробивалося крізь вицвілі штори, а десь за стіною плескалась вода. Стару чаклунку звали Мірелла, і вона вже кілька днів доглядала мене, промовляючи чужі слова з акцентом, який пестив слух і водночас колов серце.

— Ти не такий, як інші, — сказала вона, коли я нарешті підвівся на ноги. — У твоїх очах блимає світло... стародавнє світло.

Я не розумів, що вона мала на увазі. Я не відчував у собі сили. Лише порожнечу, як бездонне море. Але вона вірила в мене — і цієї віри було достатньо, щоб я почав діяти.

Моє тіло досі було слабке, та я навчився розуміти пісню хвиль, мову води. Мірелла вчила мене основам магії водяних: як відчувати ріку під шкірою, як читати думки крапель, що падають на землю. Але щоночі сни повертались. Сни про вогонь, біле світло і… її.

Її ім’я залишалось туманом. Але я пам’ятав голос. Він кликав мене. Він просив знайти її.

— Ти маєш вирушити звідси, — сказала Мірелла в той день, коли море почервоніло на заході. — Війна ще не закінчилась, Арію. Вона тільки починається.

— Я не знаю, хто я, — відповів я.

— І тому маєш піти. Бо лише в дорозі знаходять себе ті, хто загубився.

Вона дала мені плащ з тканини, яка не промокала, і срібний кулон із символом двох переплетених хвиль.

— Це — пам’ять, — пояснила. — Коли прийде час, він покаже тобі шлях.

Так я залишив хижину на березі й ступив на шлях, про який нічого не знав. Я йшов у невідомість — але всередині зростав вогонь. Не злий, не жорстокий. А живий.

І за мною, серед тіней дерев, хтось стежив.

                                       *****

На третій день мандрівки я дійшов до старої вежі. Вона стояла серед зруйнованого міста, похилена і поросла ліанами. Мов останній зуб мертвого звіра, вона колись стерегла межу між світом людей і чаклунів.

Я піднявся по гвинтових сходах, що ледве трималися. Всередині було тихо, лише вітер пронизував шпарини, несучи із собою слабке дзижчання — чи то магії, чи забутої пісні.

На самій верхівці я знайшов щось дивне: уламки дзеркала. Його рама була вирізана з темного дерева, вкритого стародавніми рунами, які почали світитися, щойно я торкнувся до них. Із дзеркального скла залишився лише трикутник у центрі, але в ньому — я побачив не своє відображення.

Там був вогонь. Бій. І я — інший, сильніший, жорстокіший.

Я відсахнувся, серце шалено калатало. Дзеркало згасло, а зі стін почувся хрипкий шепіт:

— Ти не готовий згадати. Ще ні.

Холод пройшовся хребтом. Хоч я був сам, я відчував: за мною спостерігають. І не лише очі. Щось давнє, могутнє.

Я залишив вежу до світанку. Далі шлях пролягав у хащі, де не ступала нога людини. Але тепер я знав: я не просто шукаю правду. Я втікаю від неї. І скоро вона мене наздожене.