Пролог

Ви знаєте, який у війни запах? Я знаю. Потворний, бридкий, важкий. Усюди розруха, нещасні чаклуни лежать на холодній землі, серед уламків своїх зруйнованих домівок — знищених тими, кого в нашій країні зневажливо називають "сонячними".

Вони вважають, що досягли вищої, майже божественної сили, пізнали волю Великих — і зухвало напали на нас. На простих катріанців, звичайних чаклунів, які жили в мирі, поруч із морськими жителями та людьми, насолоджуючись життям.

Яскраве біле сяйво раптово осяяло мене. Воно було прекрасним, зачаровуючим — і водночас підступним. Мене відкинуло вибухом, і коли я прийшов до тями — не пам’ятав нічого. Лежав серед руїн, імені свого не знав. Свідомість плуталась, а єдине, що відчував — біль. У тілі, в думках, у самому серці.

Мене знайшла стара жінка — чаклунка з племені водяних. Вона назвала мене Арієм і сказала, що це ім’я принесе мені долю, якої я ще не знаю. В її очах було співчуття… але й страх. Я відчував, що я — хтось більше, ніж просто жертва війни. Щось у мені змінилося. Щось прокинулось.

Я почав бачити сни. Спогади, які не належали мені. Міста, яких я ніколи не бачив. Обличчя — одне з них було особливим: світлі очі, темне волосся, і голос, який шепотів моє ім’я… справжнє ім'я. Але варто було прокинутися — і все зникало.

Моє нове життя почалося серед уламків старого світу. Я не знав хто я. Але знав одне: відповідь — десь там. І щоб її знайти, мені доведеться пройти шлях, наповнений магією, війною, зрадою й надією. Бо ця історія — не лише про мене. Вона про всіх нас. Про тих, хто забув, ким був, і тих, хто ще тільки має згадати.