Розділ 32

Я кружляла кімнатою вже кілька годин, не знаючи чим себе зайняти. Намагалася читати книгу з історії Латаріану, але все марно – перед очима й досі майоріла картинка, як в Кірана влучив спис і як йому було боляче. Здавалося, ніби його біль став моїм і лють затьмарила мій розум. Я була така розгнівана, коли його поранили і водночас розгублена, оскільки не знала що робити. А те, що сталося опісля… 

Кессі сказала, що я зруйнувала прокляття Кірана. Але я не розуміла яким чином могла це зробити. Хіба що поцілунок й досі міг перетворити Кірана знову на людину… Ніхто з нас не знав як саме його прокляли і що могло зруйнувати прокляття.

І тепер я кружляла кімнатою в очікуванні почути бодай щось від цілителя. Не знаю, що він там так довго робив, але мені здавалося ніби вже минула ціла вічність. Ще й слова Кессі ніяк не полишали моїх думок. Вона сказала, що сталося саме те, що й мало статися. Що вона мала на увазі? Чи знала вона, що так станеться і Кіран знову стане людиною? От вже ці провісніки – вічно такі загадкові…

- Ваша Високосте, я вже закінчив, - нарешті погукав мене цілитель і я миттю озирнулася, побачивши позаду себе старого чоловіка. Здається його звали Орест, хоч і не була впевнена.

- Як він? Йому вже краще? Він вже прийшов до тями? – питання за питанням злітало з моїх вуст, що здивувало навіть мене саму. Навіть і не пригадаю, коли вже була така схвильована як ото зараз.

- Так, Ваша Високосте. Його рана вже зцілилася, але він й досі слабкий. Ймовірно через те, що так він так довго не був в подобі людини. Але він хоче поговорити з вами.

- Що ж, тоді мені варто навідатися до нього, - відповіла я, слідуючи за цілителем вздовж коридору. Коли ми зупинилися коло дверей кімнати, я на мить завагалася. Я була така схвильована, що ніяк не могла визначитися чи хочу побачити його якомога швидше, чи… Чи просто обійняти його.

Зрештою, я все ж відчинила двері і зайшла всередину. Було доволі незвично бачити його не в подобі людини, але… Але він був до біса вродливим. Він був високим і струнким, з поставою, що випромінювала силу та впевненість. Його темне, майже чорне волосся спадало м’якими хвилями, ледь зачіпаючи вилиці, надаючи йому загадкового вигляду. Янтарні очі мерехтіли теплим вогнем, ніби в них заховалося полум’я дракона, яке могло як зігріти, так і спопелити.

Його шкіра була гладкою, з легким бронзовим відтінком, ніби він народився під вічним сонцем. Чітко окреслені вилиці, сильна щелепа та прямий ніс створювали бездоганний, майже надприродний образ. Коли він посміхався, в його погляді з’являлася грайлива іскра, проте в глибинах очей таїлася древня мудрість і прихована небезпека.

Його рухи були плавними, але водночас сповненими потужної енергії – кожен його крок нагадував про природу дракона, про контрольовану силу, яка могла вирватися назовні у будь-який момент. Він був одягнений у темне вбрання, яке підкреслювало його аристократичну поставу, а вогняні відблиски в очах видавали справжню суть – дракона, що живе у людській подобі.

- Я чекав на тебе, моя принцесо.