Розділ 25

«Його Величність, король Бартоліус з дому Гіратів, захисник та правитель Латариніану, вимагає видати принцесу Лані з дому Меліон, для суду за скоєний злочин. А саме – втечу з королівства і відмову зайняти королівський трон у якості консорта Його Величності. Суд над принцесою відбудеться за два тижні у храмі богині Лейли»

Я перечитую клятий лист вже втретє і від цього нічого не міняється. Лють, що затопила мої вени крижаним холодом, нікуди не зникла. Вона посилювалася з кожною миттю і рвалася на поверхню. Проте раптово зникла, змінившись на подив, коли хтось вилив воду мені на руки. Кліпнувши очима, я пригадала що знаходжуся в кімнаті не одна – поруч зі мною стояли Кессі та Фраент.

Кессі поставила пусту склянку на стіл, але залишилася на своєму місці. Фраент виглядав так само схвильованим, як і дівчина. А я ніяк не могла второпати що зараз відбулося. Втім, я й поставила це питання своїм друзям.

- Огонь охопив лист та твої руки. І ти, здається, навіть цього не помітила, - нарешті сказала Кессі, наважившись зробити крок вперед. - Тобі треба краще контролювати власні емоції, Лані. Інакше, ти можеш нашкодити собі…

Або ж іншим. Проте в голос Кессі цього так і не сказала.

- Тобі нагадати, де я провела майже все своє життя? В оточенні людей і без жодної магії, якщо ти раптом забула. Тож вибач, якщо я не можу керувати власними емоціями, коли якийсь виродок ставить мені подібні умови, - сказала я натомість, віддаляючись від дівчини.

За кілька кроків я опиналася коло вікна, звідки був чудовий краєвид на долину, що була розташована коло замку. Там квітли сіраї*, дерева кохання як їх називали латариніанці. Звідси було видно, як вітерець грався з рожевими пелюстками дерев. Квіти ще не розпустилися, оскільки було ще трохи прохолодно.

Спостерігаючи за деревами, я згадувала батьків, коли ми гуляли долиною. Мама з татом завжди були усміхнені, коли були там. Ніби там вони були не правителями одного із найбагатших королівств Сонереліону, а простими звичайнісінькими людьми. 

Вони завжди трималися за руки, ніби боялися втратити контакт одне з одним. Дитиною я ще того не розуміла, але вони дуже кохали одне одного. І зараз, дивлячись на ці дерева, я відчувала сум. Вони вже більше ніколи не побачать розквіт сіраї…

- Я розумію. Справді. Але ти маєш навчитися керувати своєю силою, Лані. Якщо ти цього не зробиш, вогонь тебе поглине. Хіба ти хочеш цього? – запитала Кессі.

Чи хотіла б я зникнути в полум’ї? Можливо. Багато кому це було б на користь. Тому ж Барту, наприклад. І його прихильникам. Проте, чи було б воно того варте?