24.2

Решту дня я все ж провела в своїх покоях. З голови ніяк не виходили слова Кессі. Вона казала, що в нас обох є призначення. І саме це не давало мені спокою. Про яке призначення вона говорила?

Щось мені підказувало, що вона точно була в курсі, що саме мені призначено. Але, давайте згадаємо, що вона провісниця. Тобто вона з тих, хто ніколи не скаже правду, а буде лиш говорити загадками. Що ж, це цілком характерно для провісників, еге ж?

Після того, як одна зі служниць забрала залишки вечері, я влаштувалася в кріслі коло вікна з книгою. Читання завжди допомагало мені привести думки до ладу. Я з легкістю могла поринути в інший світ, де все було значно простіше, ніж в реальному житті. І цей час завжди здавався вічністю, ніби я могла читати до тих пір, допоки не настане кінець світу. Ну, або ж якщо хтось чи щось не відволіче мене від улюбленого заняття.

Раптом я почула тихий стукіт. Спочатку я подумала, що це стукали в двері, але не було чутно жодних голосів. Насправді, це було дивно, бо зазвичай той, хто стояв за дверима, оголошував про своє прибуття. Це однозначно був не Фраент. Та й навряд чи це Кессі. Тож мені спало на думку, що я напевно настільки заглибилася в книгу, що мені це просто здалося.

Я вже повернулася до читання знову, коли стукіт повторився. На цей раз десь позаду мене. Я озирнулася і побачила у вікні Кірана, який тримав кошик в зубах. Я ледве стримала посмішку, оскільки від нього я менше за все чекала на подібний вчинок. Адже він, як і інші піддався дії кореню меліандра. Відверто кажучи, я гадала що він буде уникати зустрічі зі мною.

Я відклала книгу вбік і попрямувала до вікна. Відкривши дверцята, я дозволила дракону поставити кошик на підвіконня.

- Що це? – запитала я дракона, але він лише пирхнув і полетів кудись подалі від замку. Що ж, це було анітрохи не дивно, так?

В кошику були іллеріани, які Кіран вже одного разу приносив мені. Крім квітів там ще була полуниця в шоколаді в кришталевій вазі. Звісно ж, там були і книги – історія Лліріану та створення Сонереліону. Але мій погляд зупинився на папері, який був складений вдвоє. Схоже на записку, але я не впевнена. Я  обережно дістала її з кошика та розгорнула – всередині був напис стародавніми рунами.

Я не чула цієї мови вже дуже давно, але й досі пам’ятала її. В дитинстві мені все було цікаво – особливо вивчати щось нове. І мова рун була однією з тих речей, які я використовувала для спілкування з батьками. Втім, не тільки з ними. Але я дивилася на цей напис і не знала, чи мені радіти чи ні. Слово, що було написано там, було доволі простим. І воно пояснювало все.

Пробач…