Розділ 24

- Знаєш, я не думаю, що як ти вийдеш зі своїх покоїв, то настане кінець світу, - відволікла мене від роздумів Кессі, коли я вкотре подивилася на двері. Мене дратувало те, наскільки легко вона читає мене. І це при тому, що дівчина не мала здібностей читати думки.

- Справді? А от я не думаю, що це щось змінить.

- Чому? Бо тобі буде ніяково, як і всім?

Ну, крім цього. Доволі влучне питання. Я вже казала, як вона мене дратує, так?

- І це теж, Кессі. Між іншим, тобі нікуди не потрібно? Ти вже тут годину часу стирчиш.

- Це ти так натякаєш на те, що хочеш побути на самоті? – посміхнулась дівчина, і я вкотре подумала про те яка вона кмітлива для своїх років. Між нами була різниця майже в десять років – їй лише дев’ятнадцять, а мені двадцять вісім – але Кессі була доволі розумною.

- Ні. Просто таке враження, ніби тобі нудно і ти не знаєш, чим зайнятися.

- Дійсно? А я гадала, що прийшла тобі на допомогу. Бо ти як та принцеса з казок – сидиш у своїй вежі і носа боїшся висунути, аби знов не сховатися від всіх у своїх покоях, які служать тобі фортецею.

- Нічого подібного! В мене просто…

- … болить голова. Так-так, ти вже це казала, Лані. І я, як і тоді, скажу те саме – ці нісенітниці можеш розповідати Фраенту і він тобі повірить. Але не мені.

- Тобі ніхто не казав, наскільки часом дратівливою ти можеш бути? – вибухнула я, коли слова Кессі влучили в свою ціль і я таки звернула увагу на дівчину. Вона сиділа в кріслі, тримаючи в руках одну з книг, яку нещодавно мені приніс Кіран. Здається, це була історія Латариніану. Брови дівчини здійнялись в подиві, а потім… Потім ця нахаба розсміялася!

- Знаєш, я все думала, наскільки тебе вистачить. Але ти мене здивувала, Лані. Ти трималася довше за всіх, кого я знаю. І так, я знаю, наскільки дратівливою я можу бути. В мене було два брати, на яких я дуже полюбляла практикуватися.

- Були? З ними щось сталося? – Моя увага зосередилася на тому, що Кессі казала про них в минулому. Отже, вони вже більше не спілкувалися? І тут я помітила, як веселощі згасли на її обличчі. Ой-ой, схоже, я зачепила не дуже приємну для неї тему…

- Ні. Але ми вже не спілкуємося як раніше. От і все. Кінець історії.

Стривайте! Як це кінець? Отже, коли вона ставила мені купу питань, то я була вимушена на них відповідати, бо не знала куди мені діватися. А як подібні питання стосувалися Кессі, то вона одразу міняла тему. Несправедливо!

- Тобто мені ти можеш влаштовувати допит, але я тобі ні? – запитала я у відповідь, але Кессі лише закотила очі.

- От тільки не включай режим матусі і не починай читати мені нотації! В тебе це навряд чи вийде.

- Чому б і ні? Мені цікаво! Між іншим, ти знаєш про мене дуже багато чого, як і про інших. Але про себе ніколи не розповідаєш. На мою думку, було б справедливо дізнатися про тебе бодай щось! – сказала я дівчині і вона щось пробурмотіла собі під носа, що ніяк не могла розібрати. Чому? Та бо це звучало так, ніби вона говорила іншою мовою! – Стривай, ти що…Зараз вилаялася ллірійською? – тільки дійшло до мене, коли я співвіднесла в пам’яті цей вислів, що колись чула від батькових охоронців. Очі дівчини розширилися від подиву, оскільки я точно вгадала.

- Навіть не буду питати, як ти взагалі зрозуміла, що це була саме ллірійська, - пробурмотіла у відповідь Кессі, а потім заплющила очі та важко зітхнула. Пройшло кілька хвилин, поки ми сиділи в тиші, і потім вона розплющила очі та подивилася на мене. В них я не бачила жодних емоцій і це, відверто кажучи, трохи лякало. Бо зазвичай Кессі була доволі емоційною під час спілкування і можна була з легкістю здогадатися, що саме вона відчуває. - Що саме ти хочеш знати?

«Геть усе!», хотілося сказати у відповідь. Адже в мене було стільки питань – як вона стала провісницею, чи вона успадкувала цей дар від когось зі своєї родини, або що сталося з нею на Лліріані. Але я розуміла, що навряд чи отримаю відповіді на таку велику кількість питань.

- Як взагалі ти стала провісницею?

- Я такою народилася. Спочатку я бачила сни і малювала те, що бачила, в своєму альбомі. Згодом, як подорослішала, мій дар змінився і з’явилися видіння.

- Знаю, це прозвучить безглуздо, але…В твоїй сім’ї був хтось, хто мав подібний дар? Зазвичай його можна отримати в спадок від родичів, наскільки я знаю…

- Хотіла б я це знати, Лані. Але в мене немає відповіді на це питання.

- Тобто? – здивувалася я, бо це зовсім не те, що я очікувала почути від неї.

- Так і є. Я не знала своїх батьків. Принаймні, не так як це має бути. Мене виховували, як і тебе, в світі смертних. І моя мати… Ну, вона вочевидь мала багато секретів. Але я вже ніколи не зможу дізнатися, що саме вона приховувала від мене. Бо, як виявилося, я багато чого не знала.

- Хвилинку…Ти кажеш, в світі смертних. Але хіба ти не смертна?

- Я сама не знаю, хто я. Але народилася я в Лліріані – про це я дізналася випадково, коли стрибнула в портал і опинилася там. І одразу скажу тобі – ні, я й гадки не маю як опинилася на Землі і чому моя мати не розповіла мені про це. Як я вже й казала, в мене нема можливості запитати її про це… - Сум в очах Кессі говорив про те, що вона як і я, зазнала чималих втрат в своєму житті.

- Що ж, здається, в нас є дещо спільне. Ми обидві опинилися в іншому світі і прожили там доволі нормальне життя.

- Схоже, ти й досі сумуєш за тими часами, - зауважила Кессі, відкладаючи книгу вбік.

- Так і є. Напевно, я буду ще довго сумувати за своїм минулим життям, коли все про мені треба було хвилюватися – це як сплатити рахунки та бодай якось насолоджуватися життям.

- Я теж. Але це, на жаль, вже в минулому. У кожної з нас є своє призначення, Лані. І це те, що ти маєш пам’ятати. Неважливо як довго ти будеш ховатися в своїй кімнаті – від цього нічого не зміниться. Доля має свої плани і вона чхати хотіла на наші з тобою бажання…