Розділ 20

Залишок дня я присвятила читанню однієї з принесених Кіраном книжок. Було приємно знову зануритися в історію рідної культури, оскільки життя принцеси набагато відрізнялося від життя звичайної дівчини з Землі. Особливо було приємно виявити в книзі захований аркуш із генеалогічним древом моєї родини. Я з посмішкою розглядала портрети своїх родичів, а особливо моїх батьків. Як не дивно, там була я, незважаючи на свій юний вік - мені було близько дев'яти-десяти років. Якраз незадовго до початку війни...

Я миттєво відігнала спогади з минулого куди подалі, і зосередилася на читанні. Через якийсь час я задрімала, хоча й не пам'ятаю навіть, яким чином дісталася ліжка. Коли прокинулася, то за вікном уже панувала ніч, а місячне світло ласкаво освітлювало кімнату, від чого не довелося запалювати свічки. Так, для мене досі була дивина якась, що тут немає електрики. Накинувши на себе шовковий пеньюар завдовжки до щиколоток, я вийшла в коридор і здивувалася, не побачивши поруч зі своїми покоями охоронців. Хм, цікаво, куди вони поділися... Або ж їх відпустив Фраент? Як дивно...

Озирнувшись на всі боки, переконалася лише в тому, що коридор був порожнім. Хоча... Десь далеко були чутні приглушені голоси. І з кожною хвилиною вони ставали дедалі гучнішими. Коли з-за рогу з'явилися чоловіки в знайомих обладунках із зображенням лева, серце пішло в п'яти. Побачивши мене, вони одразу ж оголили свої мечі й кинулися в мій бік. Мені не залишалося нічого, окрім як побігти в бік гвинтових сходів, що вели на дах. Піднімаючись вгору сходами, я бурмотіла прокльони, оскільки на шляху ніхто так і не трапився. Жах який, куди всі поділися? Немов крізь землю провалилися...

Щойно я опинилася на даху, як одразу ж зачинила за собою двері на засув. Звичайно ж, надовго він їх не втримає, але хоч якийсь захист мені вже забезпечено. Ось тільки опинитися на даху замку, звідки я могла в будь-яку мить полетіти шкереберть, уже не здавалося мені такою гарною ідеєю. До того ж, настрій зник ще швидше, коли я усвідомила, що Кірана тут не було. Утім, я навіть не бачила нікого з знайомих мені драконів, що ширяли в небі, - усі наче розчинилися в повітрі.

Почувся гучний стукіт, і я не могла не помітити, як здригнулися двері. Ще серія ударів, і двері злетіли з завіс, а на даху з'явилася група чоловіків у обладунках. Один із них виступив уперед, тримаючи напоготові меч.

- Як же ви нам спростили завдання, міледі. Від нас вимагалося відвернути увагу драконів і сподіватися на удачу, що вони помчать у село рятувати людей. І який приємний сюрприз - всередині нас навіть не зустріла варта... Яка вдача!

- Вибачте, але не вірю у вдачу. Ким би ви не були, забирайтеся звідси! - сказала я якомога впевненішим голосом, намагаючись не видавати свій страх.

- Ну вже ні. Ми виконаємо те, що пообіцяли нашому королю!

- Королю? 

- Королю Барту, завойовнику Латариніана і прилеглих до нього земель!

Так ось хто такий таємничий Барт, чиє ім'я мені доводилося чути раніше кілька разів. Ось тільки ніхто не говорив мені, що він король земель, які по праву належать мені. Цікаво, чому...

- Вибачте, хлопці, для мене він не король, а всього лише черговий узурпатор, та й все.

- Та як ви смієте...

- Смію, ще й як! Забирайтеся звідси, поки я не підсмажила ваші дупи! - випалила я на одному диханні, чим здивувала чоловіків. О так, вони явно не це розраховували почути...

Недовго думаючи, я випустила з долонь вогонь, який тут же перегородив шлях цим ідіотам. Сумніваюся, що будь-хто з них наважиться випробувати на собі полум'я вогню. Проте їхній ватажок дивився на мене зі страшною посмішкою на губах. І це мені не подобалося. Ой, як не подобалося...

Він дістав щось із кишені, але через полум'я було погано видно, що він тримав у другій руці. Крок, інший - і вогонь розступається перед ним, створюючи пролом у проході. З кожним кроком він наближається до мене дедалі ближче, доки я не опиняюся біля самого краю даху.

- Останнє слово, принцесо?

- Пішов до біса!