Розділ 17

Вечір був до остраху нудним, і, здавалося, тривав вічність. Після прогулянки садом, куди так неохоче випустив мене Фраент, я відчувала приємну втому. Зрештою, постійно сидіти в замку було нудно. А ось чому я була тут, ніхто так і не спромігся сказати. Було відчуття, що від мене щось приховували, причому щось явно важливе, але в деталі вирішили не посвячувати.

І це мене дратувало. І дратує. Досі.

- Виглядаєш вкрай незадоволеною, - почувся голос Кессі, яка вкотре зуміла непомітно проникнути в мої покої.

- Як ти, чорт забирай, робиш це? Заходиш так тихо, що не чути навіть кроків.

- Ну, не сказала б, що це було так вже й тихо. Ти просто була надто занурена у свої думки, що навіть не почула стук у двері. А ось я стукала, причому кілька разів. Ось тоді я й увійшла до твоїх покоїв... - сказала у відповідь дівчина, чим здивувала мене.

Стукала? Але ж я не чула... Може, я й справді захопилася тим, що відбувається, і не почула стуку в двері?

- Скажу Фраенту повісити на тебе дзвіночок, - буркнула я у відповідь, чим викликала в дівчини усмішку. Кессі зупинилася поруч зі мною і кинула погляд на кошик із фруктами та квітами. Раптово її погляд змінився, і знову в очах дівчини я бачила вселенський смуток. - Гей, ти чого? Ти раптом так різко змінилася в обличчі, що...

- Усе гаразд. Просто...

- Що? - Дівчина важко зітхнула, на мить прикривши очі, і чомусь мені здалося, що її реакція була такою неспроста. Щось її дуже засмутило... От тільки що саме?

- Просто побачила дещо, що нагадало про деякі події в Лліріані, тільки й усього.

- У Лліріані? Ти була там? - здивувалася я, почувши знайому назву королівства, яке славилося найбільшими магами часів і народу. 

- Так, незадовго до зустрічі з тобою. Я... Я провела там якийсь час.

- І який він? Завжди мріяла там побувати... Пам'ятаю, батьки хотіли туди вирушити влітку перед тим, як... - Слова наче застрягли в горлі, щойно мені довелося зануритися у спогади давніх років. Перед тим, як почалася жахлива війна, мама з татом планували поїздку в Лліріан. Зрештою, там жили родичі по маминій лінії.

- Чудове і дуже красиве місто. Тобі варто побувати там одного разу.

- Якщо воно таке чудове, то чому ти говориш про нього з таким сумом, Кессі? - Я не могла не помітити, як рука дівчини здригнулася, коли вона доторкнулася до пелюсток іллеріанів.

- Тому, що там сталося багато чого, що я хотіла б забути, але не можу... - Дівчина одразу ж прибрала руку, а потім різко відвернулася від мене. Клянуся, на мить мені здалося, що я помітила сльози в її очах.

- Щось, від чого тобі так боляче? - Відповіддю мені стала тиша. Схоже, я влучила в точку... Наблизилася до дівчини і поклала руку їй на плече. - Я знаю, що ми практично незнайомці, але... Ти багато чого зробила, щоб я потрапила сюди, у свій рідний світ, і найменше, що я можу зробити - просто вислухати тебе, Кессі. У будь-який час. Коли захочеш. Можливо, тоді тобі стане легше... - Якийсь час Кессі мовчала, а потім її рука лягла поверх моєї, і міцно стиснула у відповідь.

- Дякую. Я... Я дуже ціную це. Можливо, коли-небудь... - З цими словами Кессі поступово віддалилася, а потім і зовсім покинула мої покої.

Що ж такого сталося з дівчиною в Лліріані, від чого вона здавалася такою змученою? Немов із нею сталося щось, через що вона все ще страждала...

Трохи пізніше до мене зайшов Фраент, і насамперед його погляд зупинився на сумнозвісному кошику з фруктами, який сьогодні став центром уваги.

- Ваша Високосте, можу я дізнатися, хто передав вам цей кошик? - чемно запитав дракон, чим викликав у мене посмішку.

- Тобі нема про що хвилюватися, Фраенте. Це був Кіран.

- Мабуть, варто перевірити, чи не отруєна їжа і...

- Облиш, Фраенте! Кіран би нізащо в житті не приніс би мені отруєну їжу.

- Чому ви так упевнені?

- Просто знаю.

- Цікаво...

- Що саме?

- Враження, ніби ви знали Кірана раніше.

- Ні, я вперше побачила його тут, на даху замку, коли...

- Коли що?

- Це не так вже й важливо, - лише сказала я у відповідь. Але за поглядом, сповненим цікавості, я розуміла що мені не втекти від цього запитання.  

- Я просто хотіла побути сама, і пішла на дах. Я не одразу помітила, що була там не одна, от і все. А що?

- Та так, здалося, що ви знайомі. Але якщо вірити вашим словам, то як він точно вгадав усе те, що ви так любите?

І запитання Фраента мене спантеличило. А й справді, а звідки Кіран міг дізнатися про це?