Розділ 4

Залишок дня я провела за прибиранням квартири, намагаючись хоч трохи відволіктися від розмови зі своєю, як виявилося, названою матір'ю. Усе ще не можу повірити, що вважала їх своїми батьками, адже багато хто твердив, що ми не схожі - ні характером, ні зовнішністю. І все ж я до останнього вірила, що вони були моєю сім'єю. Як виявилося, ні, не були. 

З одного боку, це було гарною новиною - адже це знімало з мене відповідальність за ті ж кредити і борги, які вони накопичили. А з іншого боку, гризла совість - як-не-як, вони виховали мене. Так, нехай вони часом і не ставилися до мене належним чином, але а в якій родині такого не буває? Утім, у моєму випадку, напевно, все не так райдужно.

Із самого дитинства батьки ставилися до мене так, немов я була для них тягарем. І чим старшою я ставала, тим чіткіше усвідомлювала це. На запитання: "Можу я піти погуляти з подругою?", я завжди отримувала однозначні відповіді. На кшталт: "Тобі зайнятися більше нічим? Приберися в кімнаті. Приготуй поїсти...". Ой, і одна з моїх улюблених: "Влаштуйся на роботу, і тоді не ставитимеш таких тупих запитань!". 

Так-так, як бачите, моє дитинство було не досить гарним. Так, у мене був дах над головою, їжа, одяг, але любов батьків? Безумовно, ні. Тому я і була одиначкою. Мені подобалася моя самотність. Стосунки були для мене занадто складними. Зближуючись із тим чи іншим хлопцем, я раз у раз обпікалася. Одному потрібен був секс, іншому - фіктивний шлюб, щоб отримати гроші батька, третьому - мої гроші. Загалом, як ви вже могли зрозуміти, на особистому фронті мені теж не щастило.

Тому насамперед, тільки-но я опинилася у своїй квартирі, то одразу ж попленталася у ванну кімнату. Мені до біса сильно хотілося хоч трохи відволіктися від того, що останнім часом відбувається в моєму житті. І щойно увімкнулася гаряча вода, я одразу ж почала скидати з себе одяг, абсолютно не переймаючись тим, що влаштовую безлад. Зрештою, ніхто лаяти мене за це не буде в моїй же квартирі. Так, нехай квартира й орендована, але я була рада тому, що тут був мій шматочок раю. Місце, де я могла побути на самоті, де була тиша і де, звісно ж, мене не діставали батьки. 

Опустившись у гарячу воду, я зітхнула з полегшенням. Інший би на моєму місці бурчав із цього приводу - мовляв, занадто гаряче, розбавити треба. А ось я якраз таки любила поніжитися в гарячій воді - для мене це було свого роду заняттям йогою, коли я могла відпустити всі свої думки у вільний політ. Що, власне кажучи, я зараз і зробила...

- Ой, відпусти! - кричить маленький темноволосий хлопчик, коли дівчинка смикає його за лацкани плаща. Він раз у раз намагається вивільнитися, але дівчинка не дає йому цього зробити.

- А ось і ні! Не відпущу. Я теж хочу собі такий плащ. Тому ти мені його віддаси! - тупає малятко ніжкою і її личко хмуриться від невдоволення.

- От і попроси батьків, щоб тобі пошили такий самий. А мій - не чіпай! - очі хлопчика загрозливо виблискують яскраво-помаранчевим світлом.

- Мамо, він не хоче ділитися своїм плащем! - сердитим тоном каже дівчинка, смішно надувши губки, коли до неї наближається жінка в темно-синій сукні.

- Люба, ми замовимо тобі зовсім інший плащ, набагато красивіший за цей. Тільки не сердься, гаразд? - каже вона, погладжуючи дівчинку по щоці.

- А я хочу такий самий, як у нього! І інший мені не потрібен. Не. Потрібен! - продовжує сердитися світловолоса маленька дівчинка, і потім навколо неї спалахує вогняне коло. Жінка тихо сміється, а потім вогонь зникає, коли його гасять струмені води, які вона направила на коло. Хлопчик здивовано дивиться то на дівчинку, то на жінку, а потім обережно робить кілька кроків у їхній бік і незабаром наближається до дівчинки. 

Він опускається на коліна і сідає поруч із дівчинкою, яка сіла на землю і тихенько плакала. Він знімає зі своїх плечей яскраво-червоний плащ і накидає на її плечі. Через їхню різницю в зрості плащ здається настільки величезним, немов її накрили ковдрою. 

- Будь ласка, не плач. Я не хотів тебе образити, моя вогняна принцесо, - тихо каже хлопчик, доторкаючись до білявих пасом дівчинки.

- Справді?

- Звичайно. Можеш залишити собі мій плащ, якщо він тобі так сподобався, - каже їй хлопчик, несміливо посміхаючись, і вона тут же кидається на нього з обіймами. 

- Ура-а-а! Ти найкращий друг на світі! - радісно щебече дівчинка не своїм голосом, а дорослі позаду них сміються. У небі сяють зорі та два Місяці, коли діти спрямовують свій погляд до нічного неба. А навколо панує щастя і веселощі, наче так і має бути.