Розділ 1

- Лані, поквапся, хлопці за третім столиком уже вимагають тебе! - підганяє мене Саманта, наша нова керівниця, яку подумки я проклинаю. З її приходом моє життя перетворилося на пекло, не інакше. Усе навантаження вона вирішила звалити саме на мене, а не на новеньких, які працюють лише кілька місяців. І це при тому, що це навіть не моя основна робота. Вдень я викладала англійську для молодших класів, а потім бігла в кафе, щоб працювати в другу зміну. І в такому режимі я працювала останній рік...

Зізнатися чесно, я вже до біса втомилася. Дві роботи, вічні конфлікти з батьками, невдачі на особистому фронті - все це так напружувало. Іноді виникало бажання послати всіх далеко і надовго. А ще краще поїхати кудись, де я б нарешті відпочила від усієї цієї плутанини, що коїться в моєму житті. Але мрії лише залишаються мріями, а в реальності на мене чекають за третім столиком, коли я нарешті спроможуся принести їхнє замовлення.

Підхоплюю тацю з їжею і повертаюся назад у головний зал. Хлопці за третім столиком мають зловісний вигляд, і мені не по собі від погляду одного з них. Те, як пильно стежить за мною брюнет, трохи дратує.

- Ось ваше замовлення, - кажу я, виставляючи все на стіл, - що-небудь ще будете замовляти?

- На цьому все, солоденька. Ми тебе покличемо, якщо ти нам знадобишся, - каже блондин, ковзаючи поглядом по моїй фігурі, і я одразу ж розвертаюся і мчу назад до бару. Серце б'ється так сильно, немов за мною хтось женеться. Цілком знайомий мені стан... Помітивши моє занепокоєння, Даніель, наш бармен, одразу ж відставляє склянки вбік і перемикає всю свою увагу на мене.

- Голубко, що сталося? Виглядаєш злегка наляканою. Хтось із тих мудаків тобі щось сказав?

- Усе як завжди, нічого нового. Просто якось не по собі... - кажу я у відповідь, а сама починаю хвилюватися ще сильніше. Адже це почуття завжди виникало, коли поруч перебував хтось поганий. Не знаю як, але часом мені здавалося, що я прямо таки відчуваю небезпеку, яка виходить від деяких людей. Ось і зараз було так само...

- Можливо, тобі краще вийти на вулицю? Подихати свіжим повітрям. Ти просто страшенно бліда, дитинко.

- Але Саманта...

- ...може йти в дупу! - закінчує замість мене хлопець, чим викликає в мене здивування. Як-не-як, я ще не чула, щоб хтось відгукувався про неї в такому дусі. - До того ж, ця клята коза вже вкрай знахабніла! Я не проти поставити її на місце. Іди, крихітко, Трейсі поки що підмінить тебе...

З цими словами він повертається до своєї роботи, а я йду через увесь зал до службового входу. Захопивши по дорозі свою куртку і телефон, я виходжу на вулицю через чорний вхід. Позаду кафе у нас є невелика веранда, де можна посидіти, хоча більішсть співробітників приходять сюди палити. Принаймні, зараз мені щастить, і тут нікого немає, тож я можу трохи відпочити.

Дістаю з кишені куртки свій телефон і перевіряю повідомлення. І, звісно ж, в месенджері у мене їх безліч - від Курта, мами і від кількох моїх знайомих. Насамперед відкриваю повідомлення від Джейн, моєї колишньої однокурсниці, яка вкотре хвалиться новим хлопцем. І наприкінці залишає тонкий натяк на те, що і мені вже час когось знайти. І це бісить найбільше.

Чому? Все просто. Адже усі навколо тільки й твердять про те, що мені вже давно пора знайти собі хлопця, завести дітей тощо. Ну, що я можу вдіяти, якщо мені постійно трапляються якісь ідіоти? Ну, не бачу я ні в кому з них того, що приваблювало б мене. Зовнішність - далеко не головний показник!  Головне - те, що в людини всередині, якою вона є насправді. А не маска, яку багато хто чіпляє на обличчя, а потім показує свою справжню сутність, яка насправді лише відштовхує.

- Не найкраще місце, де варто залишатися самій, - лунає поруч дівочий голос, і я помічаю неподалік від себе рудоволосу дівчину в чорному пальто. На вигляд вона здається досить молодою, можливо, їй близько дев'ятнадцяти-двадцяти років, але навряд чи більше. Хоча не здивуюся, якщо я помиляюсь. Адже в наш час деякі дівчата-підлітки фарбуються так, наче їм вже по двадцать п'ять. Макіяж може змінити наразі настільки, що часом можна не впізнати навіть людину, яку знаєш все життя...

- Але й не найгірше, якщо хочеш трохи відволіктися, - кажу я їй у відповідь, коли вона крок за кроком наближається до мене.

- І все ж я б не радила тобі тут бути самій, Лані.

- Звідки ти знаєш моє ім'я? - дивуюся я, а потім помічаю посмішку на її губах.

- Твій бейдж - так я дізналася твоє ім'я, - каже незнайомка, і оком не моргнувши, а я подумки даю собі ляпаса за те, що подумала, начебто вона переслідує мене. Це точно якась параноя...

- Ой, точно, зовсім забула про нього. Пробач, хіба я тебе знаю? Не пам'ятаю, щоб ми раніше зустрічалися.

- Кассандра Блек, але ти можеш звати мене просто Кессі.

- Незвичайне ім'я.

- І не кажи. Усе тому, що моя мати вважала мене такою ж могутньою, як і давньогрецька провидиця. Тому вона вирішила назвати мене на честь неї. Як іронічно, еге ж?

- Можливо. Так... е... що ти тут робиш, Кессі?

- Я б краще поставила це питання тобі, Лані. Що ти тут робиш?

- Я не розумію. Що ти маєш на увазі?

- Твоє місце не тут. По-хорошому, тобі б уже давно пора звалити звідси, а не терпіти таке хамське ставлення з боку твоєї нової начальниці.

- Звідки ти знаєш? Ти що... стежиш за мною? - з побоюванням запитую, але дівчина виглядає вкрай серйозною.

- Скажімо так, я вже бувала напередодні в кафе, і бачила кілька неприємних сцен. На твоєму місці, я б кинула цю роботу. Зрештою, тобі все ж доведеться це зробити.

- Але ти не на моєму місці, дівчино. І ти й гадки не маєш, що коїться в моєму житті. Я не можу кинути цю роботу! Не тоді, коли на мені висить купа боргів батьків, та й ще кредит.

- О, я дуже навіть обізнана, яким життям ти живеш, Лані. І одразу можу тобі сказати, що ти гідна набагато кращого життя.

- І з чого ж ти взяла це?