Пісня душі

Частина 4. Між знайомим і рідним.

Міра запізнювалась. Не критично так, щоб ще встигнути, але вже без ілюзії, що день почнеться спокійно. Вона бігла сходами, тримаючи в одній руці каву, в іншій – телефон, і думала, що треба було вийти раніше, як завжди.

На повороті вона врізалась у когось плечем.

- Ой, - сказала автоматично.

- Ти завжди ходиш так, ніби світ має розступитися, - відповів знайомий голос.

Вона підняла очі.

- А ти завжди стоїш там, де не треба, - сказала Міра.

Марк усміхнувся тією самою усмішкою, яку вона знала з двору, зі школи, з під’їзду, з усіх років, де вони постійно були десь поруч.

- Ти запізнюєшся, - сказав він.

- Ти робиш вигляд, що ні, - відповіла вона.

Вони пішли разом коридором не спеціально, просто так склалося. Як завжди.

- Кава знову без кришки? – спитав Марк.

- Вона смачніша, коли небезпечна, - сказала Міра.

- Ти так само казала в одинадцятому класі.

- Бо це правда.

Вони мовчали кілька секунд не ніяково, а звично. Так мовчать люди, яким не треба заповнювати простір словами.

- Ти вчора довго сиділа на роботі? – спитав він.

- Так. Ти теж?

- Так.

- Втомився?

- Як завжди.

Вона кивнула. Вона знала, що означає його «як завжди». І він знав, що означає її мовчання після такого питання.

Біля автомата він зупинився.

- Ти ж п’єш без цукру, - сказав він, дістаючи стаканчик.

- Я вже давно з цукром.

- Серйозно?

- Уже п’ять років, Маркіян..

Він насипав цукор у свою каву, ніби звіряючись із її пам’яттю.

- Ти стала менш терпкою.

- А ти все ще думаєш, що люди не міняються.

Вона зробила ковток зі своєї кави й скривилась.

- У мене гірка.

- Бо ти завжди думаєш, що так чесніше.

- Бо так і є.

Дзвінок пролунав різко.

- Біжи, - сказав Марк. – Ти ж не вмієш заходити тихо.

- А ти не вмієш не стояти там, де я обов’язково вріжусь.

Вони розійшлись різними коридорами без прощань. Як люди, які знають: ще сто разів перетнуться за день.

Міра встигла в аудиторію на останніх секундах.

Вона прослизнула між партами, намагаючись не дзенькнути стаканчиком, сіла на своє звичне місце біля вікна й одразу дістала зошит, ніби це могло виправдати її запізнення. Викладач лише глянув поверх окулярів і продовжив говорити, наче її поява була частиною розкладу.

Міра слухала не все. Частину слів ковтали думки не важкі, не драматичні, а прості: що Марк знову забув шапку, що кава сьогодні гіркіша, ніж зазвичай, що в коридорах занадто шумно. Вона малювала на полях тонкі лінії й ловила себе на тому, що малює не фігури, а дороги – завжди дві, що йдуть поруч і ніколи не сходяться.

Коли пара закінчилась, вона вийшла у коридор і одразу побачила його, він стояв біля вікна й щось пояснював однокурснику, жестикулюючи, як завжди, занадто широко. Побачив її, кивнув головою, ніби вони домовлялись.

- Ти вільна? – спитав він, коли вони вийшли разом.

- До наступної пари.

- Ходімо в двір. Там не так душно.

Надворі й правда було прохолодно. Осінь тільки починалася, але вже пахло листям і мокрим асфальтом. Вони сіли на лавку під старою липою – на тій самій, де колись ховались від дощу ще школярами, коли тікали з репетиції.

- Ти пам’ятаєш, як ми тут чекали, поки мама прийде за мною? – сказала Міра.

- Пам’ятаю, - відповів Марк. – Ти тоді сказала, що будеш великою і серйозною.

- І що?

- Нічого не вийшло.

Вона штовхнула його ліктем.

- А ти казав, що поїдеш звідси.

- Казав.

- І?

- Я все ще тут.

Вони мовчали кілька хвилин, дивлячись, як вітер ганяє листя по доріжці.

- Ти ніколи не думала, - спитав Марк, що ми знаємо одне одного занадто довго?

- Думала, але не знаю, що з цим робити.