Частина . Після вогню. Ранок без сну.

Ранок без сну.

Міра прокинулась так, ніби хтось обірвав сон посеред дихання.

Повітря в кімнаті було тихе й холодне, як у місцях, де ніч ще не встигла піти. Вона сіла в ліжку, притиснула долоню до грудей і слухала серце не щоб заспокоїтись, а щоб переконатися, що воно тут, що воно залишилось у тому сні, якого вона не пам’ятала.

Вікно було прочинене. За ним місто ще не вмикало денні голоси: лише далекий гуркіт трамвая, кроки когось невидимого, шурхіт ранкового вітру. У цьому шурхоті було щось знайоме, і від того знайомого в Міри стиснулося горло.

Вона встала, не вмикаючи світла. Квартира знала її кроки, як знають кроки тих, хто часто ходить уночі. Підлога ледь озвалась, шафа зітхнула, коли вона торкнулась ручки, і ці дрібні звуки були єдиним доказом, що вона тут, а не в іншому часі, не в чиїсь пам'яті.

На кухні вона налляла води, випила повільно. Вода була холодна і справжня, але в грудях залишилась порожнина, ніби щось пішло раніше за неї.

- Знову, - сказала вона в порожню кімнату.

Це траплялось часто. Прокидатися з відчуттям, що хтось був поруч не тілом, а присутністю. Ні голосу, ні обличчя. Лише тінь від чогось, що не мало імені.

Міра підійшла до вікна. Небо було темно-синє, як глибока вода перед світанком. І раптом у ній піднялося дивне знання, не думка, не здогад: десь у цьому місті є хтось, хто зараз дихає так само важко. Хтось, кому так само тісно в грудях без причини. Вона не знала, звідки це взялося, але знала, що це не вигадка.

В іншому кінці міста Марк сидів на підлозі, спершись спиною до стіни.

Він повернувся з нічної зміни годину тому, але так і не ліг. Ліжко здавалося чужим – не місцем для тіла, а місцем спогадів, яких у нього не було. Він дивився в одну точку і відчував у грудях знайому тишу – не спокійну, а глибоку, як колодязь, у який ніхто не зазирнув.

Так було з дитинства. Ніби хтось пішов рано, а він залишився з порожнім місцем, яке не вміє заростати.

Марк підвівся, підійшов до вікна, відчинив його. Холодне повітря торкнулося обличчя, і стало легше дихати, але не легше жити. Він дивився на небо, таке саме темно-синє, як і в неї,  і раптом сказав уголос:

- Де ти?

Він не знав, кому говорить, але знав, що це не слова в нікуди.

Місто мовчало. Та в цьому мовчанні було щось, що відповідало не звуком, а відчуттям: ти не один, просто ще не знаєш, із ким.

Міра стояла біля свого вікна і раптом відчула, як у грудях щось відгукнулося не болем, не страхом, а тихим теплом, ніби хтось десь далеко теж дивиться в це небо.

Вони знали одне одного змалку. Знали голос, ходу, мовчання, звички. Знали, як сваритись і як миритись без слів.

Але не знали, чому інколи дивляться одне на одного так, ніби бачать не дитинство, а щось значно давніше.

Вони пам’ятали спільні роки, але тіла пам’ятали більше, ніж дозволяла пам’ятати свідомість.