Частина 2. Ті, що пам'ятають до глибини душі. В один бік.

В один бік.

Лія зупинилася, де стежка ламалася.

Не різко, не кутом, а ніби хтось колись ішов, вагався, звертав, а потім хтось інший повторив цей рух, і так народилося місце, яке не мало чіткого напрямку. Тут земля була темнішою, витоптаною не часто, але вперто. Лія відчула це ще до того, як побачила сліди: простір уже пам’ятав чиюсь присутність.

Вона присіла, торкнулася ґрунту. Він був тепліший, ніж мав би бути під вечір. Не від сонця, а від руху. Хтось був тут нещодавно. Лія провела пальцями по ледь помітному заглибленню, схожому на відбиток п’яти, і всередині не з’явилося страху, лише дивна тиха уважність, ніби тіло впізнало щось раніше за думку.

Трохи далі лежали сліди вогню. Не багаття, лише залишок, кілька обгорілих гілок, камінь, який ще тримав тепло. Лія торкнулася його і раптом відчула, як у грудях стислось не болем, а пам’яттю без образу. Так стискається серце, коли чуєш кроки когось знайомого, але не бачиш його.

- Ти тут був, - сказала вона тихо, не знаючи, кому.

Вона не чекала відповіді. Вона просто залишила слова в цьому місці, як залишають воду в дорозі – не для себе, а для того, хто прийде після.

Лія пішла далі, не озираючись. Вона не знала, кого шукає. І не вірила, що шукає когось узагалі. Але кожен крок був уважніший за попередній, ніби земля під ногами могла заговорити.

Коли сутінки вже майже зійшлися над лісом, Тарен вийшов від тієї ж самої ламаної стежки.

Він одразу відчув: тут хтось був. Не тому, що побачив сліди, а тому, що простір ще не встиг охолонути від присутності. Повітря було іншим: густішим, з легкою напругою, яка не лякала, а притягувала.

Він нахилився, торкнувся землі й завмер. Пальці вловили тепло, якого не мало бути. І в цю мить у грудях відгукнулося знайоме стискання те саме, що приходило вночі, що не мало імені, але мало напрям.

Тарен підвівся і пішов туди, де бачив сліди вогню. Камінь був ще трохи теплий. Він поклав на нього долоню і відчув не жар, а присутність, ніби хтось щойно забрав руку з цього місця.

Він не подумав: «це вона».

Він подумав: «це хтось, кого я не маю права забути».

Тарен озирнувся, повільно, уважно, ніби давав простору шанс видати таємницю, але ліс мовчав. Сліди вели далі – туди, куди вже пішла вона.

Він не знав цього, але тіло знало.

Тарен рушив за стежкою не як переслідувач і не як шукач. Швидше як той, хто йде за власною тінню, яка раптом випередила його.

І десь між цими двома рухами – її відходом і його приходом – світ зробив ще один тихий крок. Не на зустріч, а в один бік.

Лія йшла довше, ніж планувала.

Стежка, яка спершу була чіткою, почала зникати, розчинятися в траві й камінні, ніби хтось навмисно стирав її перед нею. Вона не зупинялась, але й не квапилась. Тепер кожен крок був не просто рухом, а вибором і це втомлювало більше, ніж дорога.

Надвечір небо потемніло різко. Не поступово, як зазвичай, а ніби хтось накрив його важкою тканиною. Повітря стало щільним, дихати було важче. Лія зупинилась, озирнулась ліс навколо здавався чужим, зібраним у собі, як перед чимось неминучим.

Вона встигла знайти заглиблення між камінням, коли перші краплі впали на землю – важкі, холодні, рідкісні. За хвилину дощ став суцільним шумом, що перекривав думки. Лія притулилася спиною до каменю, натягла накидку, але відчувала: це не просто негода. Це спосіб простору сказати, що далі буде інакше.

Кільце під одягом стало теплішим. Не гарячим, а живим. Вона не торкалась його, але знала, де воно, з точністю до подиху. І раптом упіймала себе на дивній думці: якби зараз довелося йти в повній темряві, вона все одно не була б сама. Це налякало більше, ніж дощ.

- Я не просила цього, - прошепотіла вона.

Вітер не відповів. Каміння не відповіло, але відчуття не зникло, навпаки, воно стало яснішим, як обриси в сутінках. Лія зрозуміла: шлях звужується не лише зовні. У ній самій стає менше місця для втечі.

Коли дощ трохи стих, вона рушила далі – повільно, обережно, наче світ тепер вимагав іншого кроку, ніж учора.

І вона вже не була впевнена, що зможе йти назад так само, як прийшла.

Тарен відчув зміну ще до того, як її побачив.

Повітря стало важчим, запахи різкішими, звуки ближчими. Це був не страх. Це була настороженість тіла, яка пам’ятає небезпеку краще за розум. Він ішов не швидко, але впевнено, знаючи: тепер важливіше не дістатися, а не помилитися.

Дорога вивела його до вузького проходу між скелями. Колись тут, мабуть, було ширше, але каміння зсунулося, і тепер простір ніби навмисно стикався, пропускаючи лише по одному. Тарен зупинився, оглянув місце. Сліди були старі й нові водночас, хтось ходив тут часто, але не вчора.

Він пройшов повільно, торкаючись каменю плечем. Камінь був холодний, вологий, як після дощу. І в цій волозі було щось знайоме, ніби хтось інший уже пройшов тут зовсім недавно, залишивши після себе не слід, а відчуття.

Тарен вийшов з проходу й побачив долину, що тягнулась униз, темну й тиху, як затамований подих. Шлях тепер був лише один – обійти його не можна було без великого кола.